Юлія Гук - Німа

Але ж і вона, Тасіта, — «домашній в’язень». Проте це не надовго.

— Я вільна, — говорить мені ввечері, — виринати зі світу штучних фарб у світ справжніх.

Сонце вже сідає за обрій, коли Тася заходить до парку.

Вона зупиняється посеред доріжки й вдихає вечірнє повітря. Воно пахне весною. Потім задерши голову, задивляється на галузки дерев, освітлені ліхтарями.

— Які кольори!

Спогади й мрії поєднуються в ціле.

— Як гарно бачити й відчувати запахи! Раніше я сприймала все якось по-іншому. Зараз, коли більше немає моїх монстрів, навіть кольори стають яскравішими. Мені більше не хочеться плакати. Я більше не ненавиджу людей. І мрії стають такими близькими, ніби до них можна доторкнутися. Тільки простягни руку — і зловиш своє щастя.

Вона сідає на лаву.

— Знаєш, коли я була нещасною, увесь світ був мені щось винен. Хотілося просто напитися й нічого не робити. Потай я мріяла про своє щастя, але боялася його.

Тася торкається дерева.

— Але зараз мені вже краще. Хоча все ще страшно, — тулиться до стовбура всім тілом. — Зараз є майбутнє. Таке, яким я хочу створити його для себе.

Завішені від світла вікна. Свічка біля полотна, від якої мерехтять химерні тіні на стінах.

Губи піддослідної скривлені болем, перемазані кров’ю й фарбою.

Перед нею стоїть інше полотно. Не те, яке вона малювала протягом останніх тижнів.

На картині переважають чорні й сірі кольори. Здається, що з полотна ось-ось виповзе щось. Темне й страшне. Схоже на те, що колись було в Тасіті.

— Інший вихід… — шепочуть губи. — Завжди є інший вихід.

Вона малює якось по-іншому. Рвучко, гарячково. Не так, як зазвичай.

— Є інший вихід для болю…

Похмура й страшна своєю реалістичністю картина відбивається в її потемнілих очах.

— Не алкоголь, не наркотики, не бійки…

Як зачарована, Тася опускає пензлик в чорну фарбу знову й знову.

Так триває доволі довго. Аж поки приходить ніч. Тасіта кидає малювати і йде на кухню.

На її обличчі значне полегшення.

— Отак-то… — безсило посміхається, витираючи губи рушником.

Тулиться до вікна, вдивляючись у темряву вулиці.

— Коли твоя голова й руки зайняті чимось важливим, чимось, що для тебе є найголовнішим, ти враз утрачаєш почуття страху перед болем чи відчаєм. Ти зливаєшся з власними внутрішніми відчуттями. І морок, якщо він є в тобі, не зникає, але перероджується в щось інше. Сьогодні він перетворився в порухи пензля. І я змінилася. Про що я думала, коли малювала? Спершу я розхвилювалася, адже в моїй душі знову з’явилися чорні кольори. Я запитувала себе: «Невже це повернення назад?». І сама собі відповідала: «Ні. Просто я змінююся». Тепер глибока депресія, внутрішній біль, страх перед світом — це для мене тільки слова. І вони більше нічого не значать. Мене жодним чином це вже не обходить. Звісно, не все так легко, як здається. Але вже по-іншому.

Присідає на підвіконня.

— Я впевнена в собі, тому не поверну назад. І думаю, з часом навіть такі болісні сплески чорного натхнення врешті минуть.

Запалює цигарку.

— Ці кольори… вони виринули з моїх минулих розчарувань. Але це аж ніяк не означає, що я повернулася назад.

Хмари диму заповнюють маленьку кухню.

— Я нагадую собі людину, яка тривалий час лежала зі зламаними ногами. Хіба ж легко їй буде встати й одразу піти після одужання? Звісно, перші кроки викличуть біль. Не вистачатиме візка й милиць. І тут головне не зламатися, а йти пересилюючи біль. Я не хочу повертатися до візка. Але й ходжу я ще зовсім невпевнено. Мені ще болять кістки, що донедавна були переламаними.

Вона вже прокинулася. Лежить кілька хвилин, намагаючись хоч щось відчути.

Немає ненависті до ранку. Немає бажання цмулити цигарки чи дудлити пиво. Не хочеться бачити друзів чи проводити час зі знайомими.

Тася просто лежить і відчуває пустку всередині себе. Усе видається сірим і не цікавим. Довкола неї стоять склеєні полотна і її нові малюнки. Вони — її порухи душі. Її життя. Її повітря. Те, що колись доводило її до сказу. Але зараз навіть картини не викликають жодних емоцій.

Немає звичайного мороку, ненависті, злості, болю. Але немає й бажань.

Нічого немає. Нічого, що тішить. Нічого, що засмучує. Є тільки вона. Та, яка так любить життя. Та, яка ніколи б з ним не розпрощалася. Чому ж вона так тримається за цей пломінець? Невже це просто страх перед самогубством? Ні. Насправді, є щось інше.

Її життя вкрай логічне.