Юлія Гук - Німа

— І щоб ви всі здохли! Немає ніякого «завтра»! — кричить піддослідна, присмоктуючись до двохлітрової пляшки з пивом, качаючись на руках молодих хлопців.

Потім поспіхом вибігає із зали, блює собі в руки. Волочиться до жіночого туалету, наштовхуючись на дівчаток-підлітків, які перебувають у такому ж стані, як вона. Схиляється над унітазом і випльовує разом із монстрами і свій жаль, і свій страх.

Вивалюється з кабінки. Підходить до дзеркала й умивається, розмазуючи чорні тіні і яскраву червону помаду. На неї дивиться її відображення. І абсолютно тверезі очі.

— Ні… — сміючись, відштовхнула її від себе Віра. — Спершу все ж зайдімо на кухню.

— Та що ж там таке? — Тасіта витерла фарбу з її обличчя. — Невже це не зможе зачекати?

— Я довго готувалася…

— До чого?

Віра таємниче посміхнулася й потягнула її за собою.

На столі стояли тюльпани, великий торт і три літри пива.

— Це ж… — Піддослідна здивовано завмерла на порозі.

— З Днем народження, кохана… — ніжно прошепотіла на вухо Віра, обіймаючи її ззаду. — Назавжди моя…

Тасі на очі навернулися сльози. Щасливі. Безтурботні.

— Я ж… Не… Моя… — обійняла й впилася в її губи. Кусала й похапцем розхристувала її халатик.

Щось стукнуло об підлогу. Закохані обернулися на звук.

— Ніка? Ти?.. — Доросла сувора жінка дивилася дикими злими очима на пару.

Дівчата різко відхилилися одна від одної.

— Мамо, ти все не так зрозуміла… Тасіта… Вона мені позує…

— Геть! Брудна суко! Що ти робиш з моєю дочкою?! — Верескнувши, жінка прожогом підскочила до Віри й щосили відважила ляпаса… Вірі… — Отака твоя вдячність?!

Вона занесла руку для наступного удару, але піддослідна спритно стала на перепоні. Удар вийшов такий сильний, що розсік Тасі губу. На біле простирадло почала крапати кров. Очі Тасіти шалено блищали.

— Не смійте чіпати мою Віру. Не смійте кривдити її!

Жінка опустила руку.

— Забирайся, шльондро. Не смій розбещувати мою дочку…. — прошипіла вона.

Тасіта розсміялася їй в обличчя, розтираючи кров по підборідді.

— Не вам судити наше кохання! Тому що ми… — завмерла на півслові, помітивши сльози на ніжних Віриних щічках. Помітила, що дівчина заперечливо хитала головою. — Скажи їй. Просто скажи…

Ухопила тремтячими руками обличчя Віри. Але та вирвалася й відштовхнула її.

— Тобі краще піти…

— Піти?.. Мені?..

Вірина мати вчепилася в її плече й виштовхнула голою за двері.

— Ви більше ніколи не побачитеся!

Гримнули двері. Тася стояла на майданчику в самому простирадлі, заляпаному кров’ю. Вона й не помітила, що, окрім крові, капають її сльози. Вона тремтіла, і з грудей виривався болісний стогін:

— Віро…

— Поцілуймося? — Гарненька неформалка з нерівномірно пофарбованим волоссям тягне Тасіту від дзеркала.

Тася її штовхає так сильно, що та відлітає під стіну й падає.

— Ти брудна. Ти не знаєш, що таке справжні почуття, — холодно каже, нависаючи над нею. — Коли це заради забави, щоб показати, що ти можеш з дівчатами… Та ти ніколи й не кохала. Не смій…

…«кривдити мою віру».

За вікном ллється дощ. У бокалі переливається червоне вино.

Піддослідна на сьогодні відмовляється від пошуків себе, залишаючись удома, щоб обдумати події останніх днів.

Дивно, але їй не погано. Депресії немає. Морок суцільно охопив душу, але не розростається далі. Вона сидить і думає вголос:

— Цікава штука досвід. Він робить щось неймовірне з нами. Перенасичує наш розум новою інформацією й емоціями, змінює нас, навчає. Думаю, це можна назвати психологічним ростом. Те, що робить із нами досвід.

Вона задумливо схиляє голову, мружачись на вино. Але не п’є.

— Кажуть… марно сподіватися, що дві подібні ситуації матимуть різний результат. Я так не думаю. Якщо людина має розум, розвиває власний духовний світ й інтелектуальні здібності, то, вдруге потрапивши в якусь складну ситуацію, вона все ж діятиме по-іншому.

Закурює. Тася спокійна. Не задоволена, не радісна, але й не сумна.

— Я за останні дні спробувала чимало нового. Звісно, дещо з цього вже траплялося в минулому, але дещо я дегустувала, немов свіже вино. Той концерт… слем. Я й раніше любила все це: алкоголь, первісні інстинкти, пробудження в тобі дикуна, відчуття щастя серед бідного болючого світу. І знаєш, мені подобалося дивитися на них. Тому що я розуміла: кожен з них травмований. Або просто «інакший». У більшості з них є власна «чорна діра», що поглинає душу. У когось це неповна сім’я, у інших — пережите насилля чи психологічні розлади.