Юлія Гук - Німа

— Мене звати Вєтал!

— Мені фіолетово! Тримай бабло — вище ніс! У тебе гарна фігура, тобі точно сьогодні хтось дасть! — сміється й біжить із зали.

Хлопець кидається за нею слідом, але губить її.

Цікаво, куди вона піде завтра?

Бар. Вона скучила за своєю хатньою робітницею, за своїм музикантом, за своїм спокоєм. Удома повний хаос. Після Жара там ніхто не прибирається. Їсти вона готує дуже рідко. Просто перебивається чимось час від часу.

Бар той, де він їй показував ефект ґави. Там, де вони часом зустрічалися. Там, де він інколи виступав.

Тасіта, як і тоді, п’є віскі, розглядаючи людей.

— Ем… Вибач… Ти знайома Жара?

Вона підіймає погляд. Перед нею стоїть гарненька чорнява дівчина з уплетеними у волосся расточками. У неї ніжні риси обличчя й великі карі очі.

— А що?

— Можна присісти?

Тася вагається. Вона сумнівається, що їй потрібна якась компанія.

— Я пригощу тебе, — сміється чорнявка. У неї дзвінкий милозвучний сміх. Вона, напевно, часто сміється й цим нагадує Тасі Жара. Мабуть, тому піддослідна погоджується. — Ти зустрічаєшся з ним? Я тебе бачила. Тоді, коли ти прийшла трохи п’яна й забрала нашого веселуна з собою. До речі, мене звати Марина.

На секунду піддослідна ніяковіє, згадуючи себе в той вечір. П’яну, брудну й оббльовану. Але швидко заспокоюється. Минулого не змінити. Її трохи смішить те, що дівчину звати так, як нещодавно вона назвалася сама.

— Я з ним сплю, — легко відповідає.

Марина зводить гарні рівні брови до купи.

— Тобто зустрічаєшся?

— Можна й так сказати… — Їй не хочеться пояснювати чи й просто розповідати про те, що було в них із Жаром.

— Цікаво… Ти не схожа на… — Вона бентежиться, не знаходячи влучного слово.

— На дівчину, яка б підходила йому? — всміхається Тася.

— Та ні, я зовсім не це хотіла сказати… — Піддослідна чомусь починає співчувати дівчині. Їй стає недобре через відчуття, що образила її.

— Та годі тобі… Я й сама знаю, що йому потрібен хтось кращий. Я багато п’ю, курю, втручаюся в бійки. Поряд зі мною однозначно не місце такій чудовій людині, як Жар.

— Ні! Що ти! — Вона махає руками, сором’язливо посміхаючись. — Я вже давно знаю Жара. Він не зв’язувався б із людиною, яка не варта його. Думаю, ти по-справжньому гарна.

Тасіта притискається губами до склянки. Виходить, не тільки вона вважає його таким хорошим. Особливим.

— Кажеш… Давно його знаєш?

— О! Так. Ми з ним зустрічалися.

Піддослідна завмирає. Зустрічались? Так… Справді, він же не мусив сидіти на самоті весь цей час, чекаючи на неї. Та вона якось про це не подумала. Вона взагалі не думала про його минуле. У нього ж, мабуть, є друзі. Звісно є! У такої класної людини їх не може не бути. І сім’я. Чи колишні однокашники… Він же мусив десь учитися? До речі, й гри на бонго? Вона раптом розуміє, що геть нічого не знає про Жара. Щось стискається в неї всередині.

— Он як…

— Але ти не подумай нічого. Це давно в минулому. Він мене покинув… — трохи сумно говорить Марина.

Покинув? Жар? Він же… Як так?

— А я досі його кохаю. Хоча в мене вже є інший хлопець. Дивись…

Вона дістає телефон і, трохи попорпавшись в ньому, знаходить світлину. На ній два щасливих безтурботних обличчя. Вони сміються в камеру. І мають по-справжньому щасливий вигляд.

Тасіті світ застить від гніву. Морок сунеться назовні. Вона ледь стримує крик і сльози від ненависті та обурення. А може, це просто ревнощі…

— Я просто хотіла сказати, щоб ти берегла його. Він чудовий. Таких не часто зустрінеш…

Піддослідна опановує сплеск тьми і ще раз дивиться на світлину. Не на Марину. На Жара. Його обличчя сяє.

— Мені… — здавлено цідить Тасіта. — Мені він так ніколи не посміхався…

Марина здивовано дивиться на дівчину.

Так. Навіть коли сміявся чи просто посміхався їй. Його посмішка була не такою. Крізь неї прозирав сум і якась хворобливість. І справді… Як він міг так щиро радіти з людиною, яка так поводилася. Яка не вміла насолоджуватися життям і бути щасливою…

Тасіта знову напилася.

Мигтіння світла. Утробне гарчання монстрів із шлунка й хрип опісля. Напівоголені розхристані хлопці навалюються п’яними спітнілими тілами одне на одного. Серед них Тасіта. На ній тільки ліфчик і джинси. Вона кричить і п’є майже одночасно.

Терорайзер.

На сцені невідомі їй гурти. Вони змінюються, але грають одну й ту ж пісню. Пісню тіла. Пісню волі. Пісню слему.

Знавіснілі й щасливі. Божевільні й байдужі до болю. Справжній біль чекає їх тільки після концерту. У кожного з них буде своя «тасіта». Німі. Непочуті.