Юлія Гук - Німа

— Набридло! Скільки можна думати, що я хороша? Та стільки мороку, як у мені, не вмістить ніхто. Я навіть вигадую інший світ. Темний і брудний. Там, у ньому, люди шукають щастя, копирсаючись у власній свідомості, жаліючи себе. Майстерно насолоджуються болем. Упиваються своєю нікчемністю. Сучасному світові цього не вистачає, бо рідко з’являється справжня нагода пожаліти свою жалюгідну тушку. Тому люди вигадують проблеми. Виплітають із них сітку й заплутуються в ній. А якби світ був таким, як у моїй голові, людям не доводилося б вигадувати.

Світлана Анатоліївна несподівано обіймає Тасіту. Колежанка пахне алкоголем і дешевими парфумами, що також віддають спиртом.

— Ти про що? Світ і є таким. Просто ти цього не помічаєш.

Тасіта плаче.

Ні!

Це місто не сприймає її. Це планета відштовхує її. Це для них вона інопланетянка. Це суспільство відкидає її… А не вона їх.

Біль унизу живота. Почуття невизначеності. Самотності. Бажання повернути те, що давно залишилося в минулому.

«Зустрінемось?»

«Ти мені?»

«Так.»

Секундна тиша.

«За 30 хвилин буду в тебе».

Тася згинається. Паморочиться голова. Хміль. Емоційна нестабільність. Критичні дні.

Вона хоче бути такою, якою він її пам’ятав. Сильною. Гарною. Рішучою. Чесною. Вірною. Вона хоче повернути його. Хоче почати все заново.

Вона збирається, хапаючись за живіт. Йде, згинаючись від болю. І думає. Думає…

Холодний насмішкуватий погляд людини, яка колись була дорогою. Вигин густих брів виказує зверхність.

— Можна я тебе обійму?

Саша стенає плечима. Вона обіймає його. Він навіть не робить порух назустріч.

— Я здивований. Не думав, що ти мені напишеш.

— Дивно. Я вважала, що значу для тебе не менше, ніж ти для мене.

Він мовчить.

— Як твоя сучка?

Тасіта морщить обличчя. Не стільки від його слів, скільки від болю.

— Те, що я спала з нею… Це не… Вона не така. Вона думала, що в нас стосунки.

— І? — Він іронічно зводить брови.

— Я сказала, що між нами нічого не може бути. Вона плакала. А ще я сперечалася з колегою щодо орієнтації. І плакала сама. А що?

— Твої норми моралі. Ти не була такою, якою стала зараз.

— Знаю.

Вони йдуть поруч, кожен зважує наступні фрази розмови.

Вона думає про те, що має сказати, як повестися.

Заходять до кафе. Зимно. П’ють холодне пиво.

Тася розповідає йому. Про все. Що відчувала, що переживала, що було. Під час розмови він стає поступливішим. Він змушує її вибачатися. Він вивищується над нею. І тільки під кінець розмови вона розуміє, що йому насправді потрібно — усвідомлення власної зверхності. Він хоче, щоб вона догоджала йому.

Щоб слухала те, що вже чула, й робила вигляд, ніби чує вперше. Щоб виявила свою нікчемність, щоб жалілася на проблеми і щоб він відчув себе сильним і владним, допомагаючи їй. Щоб її нікчемність дорівнялася до його.

І, зрозумівши це, Тася говорить собі подумки: «Терпи! Не смій!». Вона стримує себе, щоб не почати насміхатися з його слів.

Вона розуміє, що не виявить власну слабкість задля того, щоб подобатися йому. Це її проблеми, її світ. І вона не впустить туди настільки обмежену людину. Розумну — тим паче. Її світ повний гнилі, страждань, болю. Але там вона вища істота. Там вона ще на щось здатна. І вона думає не про себе, а про те, що може зробити для інших за допомогою мистецтва. Про те, на що вона поклала життя. Про те, чим вона жила… Дихала…

— Усе. Я пожила вашим життям. Час пожити своїм.

Піддослідна стоїть перед дзеркалом і фарбує губи в яскравий червоний колір. Він палахкотить і переливається, коли вона говорить.

Пломінці вечірнього сонця ніжно ковзають по її волоссю. Нарешті тепло. Немає більше талого снігу. Люди вдягаються легше, дівчата оголюють ноги, хлопці знімають куртки.

На Тасіті шкіряний плащ і легка картата сорочка, розстібнута майже до мережаного ліфчика. На ногах легенькі чорні кеди.

На телефоні безліч пропущених дзвінків і повідомлень. Деякі з роботи. Деякі від Жара. Вона звикла отримувати від нього дзвінки й не відповідати на них.

Тасіта широко посміхається випадковим перехожим. Махає рукою патрульним, які зиркають на неї підозріло. Може, вона під кайфом? Не може ж людина отак просто йти й посміхатися…

— Я ж попрацювала. Як середньостатистична людина. На звичайній роботі. Спробувала налагодити стосунки з нормальним хлопцем, як проста дівчина. Я чіплялася за нього і навіть благала, щоб не їхав. І це теж було б звичайно для пересічної людини.