Юлія Гук - Німа

Сон минув. Піддослідна вдягається й виходить на темне подвір’я. Там ніч.

— Колись… — затягується цигаркою, ідучи кудись в невизначеному напрямку. — Уночі я ніколи не спала. Вален і та компанія… Ми гуляли до світанку на вулиці, навіть коли надворі йшов дощ чи сніг.

Вона простягає долоню в шкіряній рукавичці, ловлячи мокрі сніжинки.

— Колись… Усе було просто. Ніхто не зазирав у твоє минуле. Не було думок про роботу чи про короткочасність стосунків. Були лише ми зараз. На світанку. З гітарою. Портвейном. Хмільні, але не п’яні. Щасливі, але відкинуті суспільством. Ми вірили, що так буде завжди.

Вона звертає на вулицю, що веде до озера.

— Колись… Ми зневажали слово «кохання», але любили слово «свобода». Нам було холодно, але нас грів алкоголь. І ми тремтячими голосами співали старі добрі пісні під гітару, прикриваючи її від снігу.

Тасіта спускається до озера.

— Колись… Ми тішили одне одного байками про зустрічі з патрулем й спілкування зі служаками. Ми сміялися над давніми історіями, самі вплутувалися в нові. Ми не боялися нічого. Будь-яку погрозу ми сприймали як виклик.

Сльота під ногами. Талий сніг і земля, наче кваша. Тася не боїться забруднити ноги, упевнено крокує до озера.

— Колись… Я життя готова була віддати за кожного з них, сліпо вірячи, що нас ніщо не розлучить. Тому що нас в’язало щось більше за дружбу.

Біля озера видніється якась фігура в чорному пальті з капюшоном на голові. Незнайомець теж курить. І теж ловить рукою сніжинки. Наближається.

— Колись… Я любила тебе. Не за те, що ти хотів одружитися зі мною. Не через те, що був брутальний. Не через те, що любив мене. Ти був вільний…

Тасіта простягає руку. Порепані від холоду пальці намагаються торкнутися хлопця. Він повертається до неї обличчям і посміхається, і теж тягнеться до неї. Його усмішка безтурботна й щаслива від її присутності.

— Колись… ми ходили босими ногами по снігу. Ми сварилися й билися. Ми відштовхували й водночас прагнули одне одного. Ми разом співали «наші» пісні, плакали від щастя й не розлучалися ні на мить. Ти складав для мене пісні, я писала невмілі рими для тебе.

З-під капюшона вибивається чорне волосся. Посмішка стає ще ширшою.

— Ми творили й ніколи не були самотніми…

Піддослідна зачерпує холодною, аж прозорою, рукою фантома того, кого колись любила. І він зникає. Так само, як і колись.

— Колись… Я надривно плакала, прокидаючись уночі після нашого розриву. Коли мені снилося, що ми знову разом. Закохані, безтурботні й вільні… — Дівчина опускається на землю, кутаючись у шкіряний плащ. — Я так плакала…

Вона дістає ще одну цигарку.

— Колись… Це з усіма трапляється. Я виросла. А ти… ти залишився там, де й був. І більше не був вільним. Увесь час шукав себе й відмовлявся від того, що робило тебе тобою.

Вона тремтить. Від болю чи від спогадів — я не знаю. Але в ній зараз є щось таке, через що вона сяє так само яскраво, як тоді, коли малює. Тільки сяйво чомусь сумне.

— Знаєш, Валене… — обличчям котиться велика сльоза. — Я ніколи не розуміла тих, хто хотів бути поряд зі мною: дружити чи зустрічатися. Адже я не та людина, з якою можна розділити щастя чи біль. — Вона затягується. — Я розуміла лише тих, хто приходив, щоб випити, весело провести час, посміятися… Але не зближуватися, не лізти в душу й мозок. Тих, хто приходив відпочити. Я розуміла тільки їх. Але я рада, що ти був у мене…

Хоча… Думаю, зрештою ми б стали доволі сумною парою і наше життя оберталося б довкола одного яскравого спогаду. Моменту знайомства. Феєричного побачення. А подальші стосунки? Чи втримались би вони на цих спогадах? Років п’ять потому ми б сиділи й пригадували пройдешнє яскраве щастя, думаючи, що воно все ще тут. Чи ці спогади могли б зігрівати роками, уперто заступаючи буденність, яка поволі все ж ставала б сірою?

Вона зустрічає світанок. Повертаючись додому, Тася купує собі морозиво, яке колись взимку смакувала разом із Валеном.

— Добре, що ми розсталися.

Вона плаче. Сльози людини, приреченої на самоту.

Кокаїн, героїн, амфетаміни…

Тасі настільки погано, що вона починає думати про вирішення проблеми простим методом. Швидким методом. Тим, якого боїться соціум.

Її норми моралі стають збоченими. Неправильними. У них відсутня логіка. Але в житті за такими правилами немає й болю. Миттєво. Лише задоволення.

— Я стільки всього спробувала. Алкоголь. Цигарки. І не підсіла на них. Я не відчуваю залежності від роботи, сім’ї, друзів, сексу, кохання. І що таке справжня залежність?