Юлія Гук - Німа

— Це ненормально…

— А що таке норма? Що таке норма в цьому хворому світі?! Чому всі так уперто намагаються довести, що знають, якими мають бути норми?! Чому не можна вважати нормою одностатеві стосунки?! Адже це теж кохання! Адже я! Я! Я кохала!

Несподівано вона падає на коліна й ковтає монстрів. Заходиться плачем.

Світлана Анатоліївна опускається поряд й обіймає її.

— Мені так не вистачає її…

— Кого?

— Віри…

Про що вона? Про дівчину чи про те, чого й справді не має.

Молода вісімнадцятилітня Тасіта радісно стрибала по калюжах. То був особливий день. Місяць тому вона познайомилася з Вірою. Місяць тому вона почала добрішати й бачити щось прекрасне в людях й у світі навколо себе. Вона хотіла зробити щось особливе для коханої дівчини. Тому в рюкзаку торохтіла маленька запакована коробочка. Подарунок на день знайомства. Дівчина ще ніколи такого не відчувала. Вона знайшла свого найкращого друга. Вона знайшла того, кого хоче бачити поряд із собою. Того, з ким прагне розділити власне щастя.

Оминувши ліфт, Тася швидко почала підійматися сходами, перестрибуючи по дві, а то й три сходинки. Її серце шалено калатало від бігу. Вона так поспішала побачити обличчя коханої, коли та відкриє коробочку, що діставала подарунок ще на бігу.

Рішуче постукала в дерев’яні двері. Вони розчинилися майже миттєво.

І щаслива посмішка Тасіти поволі сповзла від здивування.

Перед нею стояла розпашіла Віра. Вона дивилася в підлогу, ніби боячись зустрітися поглядом з Тасітою. Її довге каштанове блискуче волосся пасмами спадало на голі груди. На груди, що виднілися з-під розстебнутої чоловічої сорочки.

Посмішка зовсім зникла з обличчя Тасіти.

— Дурна я… Пробач! — Упіймавши здивований погляд піддослідної, Віра сахнулася, спробувала зачинити двері.

Тася рвонулася вперед, упустивши подарунок на підлогу. У коробочці щось дзенькнуло, наче розбилося. Цієї миті дівчина обійняла Віру й упилася в її стиснуті вуста.

— Я зрозуміла. — Тася ніжно, трохи збуджено, відірвалася від м’яких губ. Потім прихилилася й поцілувала вже по-справжньому. Віра міцно здушила її в обіймах.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла, заплющуючи очі.

— Як? Як можна змушувати людину йти проти себе?! — плаче Тасіта.

Світлана Анатоліївна починає розуміти те, про що ніколи не задумувалася раніше. Вона починає усвідомлювати, що любов людей нетрадиційної орієнтації може бути такою ж пристрасною й чуттєвою, як і в натуралів.

Повернувшись додому, у порожню брудну квартиру, Тася почувається самотньою, їй значно гірше, ніж раніше. Чому вона плакала?

Ледь знявши пальто й скинувши взуття, піддослідна сповзає по стіні на підлогу й одразу відкриває пляшку з портвейном. Зараз її не манить навіть темний екран. Хоча вона розуміє, що віртуальний світ допоможе зняти напруження й проковтне всі її думки. Геть усі.

Надривається телефон. Ми обидві знаємо, хто це.

Самота…

Пасивність змінюється депресією й агресією.

— Здуріла?! — Зірваним дахом піддослідна нависає над Анастасією Вікторівною. — П’яна? Я? Зміни країну, щоб не пила! Зміни людей, щоб я не бачила їхніх мук! Зміни колег, щоб почали робити щось дійсно корисне на цій роботі! Зміни мене! Щоб я стала такою ж забитою й заклопотаною! Зміни моє життя, щоб я не ниділа тут!

Завжди сувора, серйозна, ділова жінка знічено втискається в спинку крісла. Їй уперше доводиться слухати щось подібне. Уперше вона бачить гнів і страшенну втому в очах того, хто через силу схилив коліна.

— Зміни моїх друзів! Щоб повірили в себе й перестали пиячити! Зміни мою волю, щоб я почала лизати твій обвислий зад! Зміни хоч щось!

Анастасія Вікторівна потроху приходить до тями, до неї повертається звична рішучість. Вона навіть підводиться й відкриває свій рот, щоб щось сказати, але дзвінкий п’яний голос піддослідної не лишає їй жодного шансу. На секретарку рине невгамовний потік злості й бруду, який тривалий час стримувався дамбою свідомості.

— Не смій! Ти, бридка жабо! Не смій мені казати, що я маю робити! Не смій перевіряти! Я знаю свої обов’язки й виконую їх! Яка різниця, у якому стані? Яка тобі, у біса, різниця?! Ти хоч знаєш, що в мене сталося?! Ти хоч знаєш, хто я насправді?! Ні! Вас цікавить тільки моя моральність і працездатність! Я відмінна від тебе! Від вас! За це хочеш мене покарати?! За те, що не звільнилася раніше?! За те, що взагалі прийшла сюди працювати?!

Після останніх слів з її гортані виривається тяжкий стогін і вона осідає. Її очі навіжено бігають кімнатою, не помічаючи нічого. Утробний погляд.