Юлія Гук - Німа

Стукіт у двері.

Тасіта розплющує очі, повільно сідає. Переводить погляд на коханку, яка спить поруч із нею. Задумливо розглядає її оголене тіло.

— Така м’якенька, — посміхається. — Такі мені більше до смаку, ніж худорляві.

Катрина розплющує очі.

— Мені з тобою затишно, — піддослідна нахиляється й цілує її в губи.

— Що за стукіт?

Тася підводить голову. І справді. Хтось настирливо добивається до неї.

Знехотя накидає халатик на голе тіло і йде відчиняти двері.

— Сашко? Що сталося?

У коридор безцеремонно ввалюється друг. Його очі палають гнівом.

— Чому слухавку не береш? Я півгодини під дверима стримлю!

З-за дверей обережно визирає дівчина з фіолетовим волоссям, сором’язливо прикриваючись ковдрою.

— Ти що, жартуєш? — Сашко гнівно дивиться на Тасю. — Ти знову?!

— Що сталося? Не буянь з самого ранку. Я щойно прокинулася. — Тася позіхає. — Я тебе не виганяю, але давай якось… спокійніше? Добре?

Дівчина зникає в кімнаті. Сашко, наїжачившись, заходить слідом. Грубо хапає її за руку й тягне з дивана.

— Одягайся й вимітайся, — глухим від злості голосом говорить хлопець.

Катрина здивовано витріщається на нього. Вона не боїться. Судячи із зовнішності, до бійок їй не звикати.

— Здурів?! — Піддослідна теж сердиться й тягне його на вихід.

— Нехай ця шльондра вимітається!

Перш ніж Тася включає мозок, вона інстинктивно стискає руку в кулак і заціджує йому в обличчя.

Сашко падає. Для нього удар виявився несподіваним. З носа тече кров, а з очей сльози.

— Я ж твій друг, дурепо! — Він хапається за ніс і повільно сідає.

— Ви… вибач… Рука сама… Той… — присоромлено опускає очі Тася.

— Нехай вона піде. Потрібно поговорити. — Сашко дістає хусточку й притискає її до носа.

— Поговорімо на кухні. Вона нікуди не піде.

Хлопець кидає злий погляд на Катрину, яка ще не отямилася від того, що сталося.

Устає й повільно йде на кухню.

— Вона не Віра, — говорить уже біля дверей.

Тасіта чоломкає дівчину в щоку і йде заварювати чай.

— Я думав щось змінилося. Тоді, коли з’явився Жар. Ти ніби й пити стала менше, почала малювати. Читати. Це що — повернення до минулого? Знову спиш із першим ліпшим? — Він похмуро обводить поглядом закидану пляшками кухню.

— Помовч, будь ласка! Це моє життя.

— Я друг! Я маю право вказувати тобі на помилки. Допомагати. Підтримувати.

— Чому всім так подобається лізти в чуже життя? Свого не маєш? — Тася сердито розвертається до нього. — Я доросла свідома людина. Сама можу вирішити, що робити, а що не робити. Це мій вибір.

Сашко криво посміхається й дістає цигарку. Закурює.

— А пам’ятаєш, що ти казала? — Він несподівано сміється. — Про свободу? Що свобода — це не завжди вибір. Зараз ти робиш вибір. І він неправильний, як ти й казала. Ти живеш не так, як хочеш жити. Ти відчуваєш іронію? Тоді ти була вільною. Навіть тоді, коли ми бачилися востаннє. Але зараз…

— З чого ти взяв, що я живу не так, як хочу? У мене стабільна цікава робота, чудові взаємини з батьками, стосунки з цікавою, красивою дівчиною. Я маю чимало друзів, які люблять мене. Таких, як ти. Я, звісно, не в захваті від твоєї сьогоднішньої поведінки, але розумію, що ти бажаєш мені добра. І тому я тебе прощаю. — Вона заспокоюється й запалює цигарку.

— Серйозно? Ти так хочеш жити? Похована під пляшками й брудом? Перебиваючись випадковим сексом? Працюючи на ненависній роботі? Втрачаючи друзів через свою поведінку? Зводячи з розуму власних батьків?

Піддослідна шоковано завмирає. Його слова дошкуляють своєю правдивістю.

— А ще я гарнюня з довгим волоссям… — бурчить собі під носа, болісно посміхаючись.

Сашко вибухає реготом.

— З цим не посперечаєшся.

Вони сідають пити чай, забувши про Катрину.

Коли Сашко вже стоїть на порозі, вона обіймає його й несподівано стає вразливою та замученою.

— Я не можу інакше. Так що більше не втручайся. Я сама здатна привести себе в порядок.

Їй гіршає. Дедалі все дужче й дужче. Вона навіть не помічає, що Сашко вже прийшов розгніваним. Він уже знав, що щось сталося. Її не турбує, звідки він довідався.

Пухкенька рука залазить під ковдру.

— Я сплю. — Тасіта ліниво перевертається, відштовхуючи руку.

— Хіба ж не любо прокидатися від того, що тебе хтось бажає? — говорить, посміхаючись, Катрина. — Приємно ж відчувати себе жаданою?

Піддослідна відчуває сильне роздратування. Вона ненавидить, коли її будять. Вона взагалі-то не любить і присутність сторонніх людей у квартирі. А ця дівчина тут уже третій день. Сьогодні Тасіта вирішує, що настав час з нею розпрощатися.