Юлія Гук - Німа

— Це моя робота. Слухаю, звісно.

— У мене немає досвіду роботи. Тому складно влаштуватися… — невпевнено продовжує юнак. — У вас знайдеться щось для мене?

— Залиште резюме й контактний телефон. Наступний!

До кімнати вкрадливо заходить Світлана Анатоліївна.

— Нарешті! Я вже думала, що ти й справді звільнилася! Як твоє самопочуття?

— У нормі.

— Чим ти там так захоплена? — Жінка обходить стіл і зазирає їй через плече. — Ти жартуєш?! Тобі нічим зайнятися?

— Я так релаксую, — відповідає.

— А алкоголь?

— Те, що я занурена в гру, ще не означає, що я не п’ю.

— Ага. Значить, тобі не краще? Усе ще переживаєш через нього?

— Зовсім ні. Уже не переживаю. Яка різниця, є він чи його немає. Я й при ньому пила. І без нього продовжую пити. Як була нікчемою, так і залишилася.

— Ти? Я завжди думала, що ти не така. Уважала тебе талановитою. Хоча й занадто гоноровою. Я, звісно, не люблю таких, але, як на мене, ти міцний горішок.

Тасіта клацає щось мишкою й знімає навушники. Дістає пиво з-під столу.

— Знаєш, я завжди сприймала робочий клас як привітних, люб’язних, доброзичливих людей. Між вами завжди існує якийсь особливий зв’язок. Ви схильні до взаємодовіри й взаємодопомоги. — Піддослідна відкручує кришечку. — Але й серед цієї верстви населення таких, як я, не люблять через відмінність. Ви терпіти не можете розвинених, освічених, талановитих людей. А знаєш, чому так?

— Чому ти…

— Я не закінчила думку. Потім суперечитимеш, — зупиняє обурення жінки Тасіта. — Ви вважаєте таких людей пихатими інтелігентиками, для яких ви приземлені смерди. Але ж ви самі… ви прирівнюєте будь-яку освічену людину до багатого мажора, ви ставите між ними знак рівності. Проте кожен з вас виховує своїх дітей, прагнучи вибитися якщо не в мажори, то хоча б в інтелігентики. Ви бажаєте своєму чаду «кращого життя», розуміючи, що освічена людина живе-таки краще. Чому ж ви глибоко зневажаєте тих, на кого рівняєте своїх дітей?

Світлана Анатоліївна ображено надимає губи. Тасіта п’є.

— Знаєш, ти справді пихата й гордовита. Твоє життя краще за моє. Але мене бісить, що ти цього не цінуєш.

Піддослідна хрюкає, похлинувшись пивом.

— Цінувати? Що? Те, що я через власний розвиток не можу обмежитися земними втіхами, такими як сім’я чи діти?

Жінка замовкає. Вона вже давно звикла до гучних слів дівчини. Саме тому співчуває їй, а не злиться.

— А талановиті люди й справді як більмо на оці. Ігнорують правила соціуму, живуть за власними законами. Але світ без мистецтва був би гіршим. Хтозна, чим це могло б закінчитися.

Тяжкий погляд затягнутих зморшками очей.

— Ти стаєш злішою. Ти ж не така насправді.

— Ти не настільки добре мене знаєш, щоб говорити про ці речі.

Допиває пиво й втуплюється пустими очима в екран. Монстри лізуть через горлянку.

Скипіла. Нарешті хоч якийсь вияв емоцій, окрім суму, болю, байдужості. Монстри таки дісталися її гострого нещадного язика й тепер стрибають на Катрину, заліплюючи мороком та образою її душу.

— Це все? Усе, що ти хотіла сказати. — Фіолетововолоса тремтить від стримуваних сліз та образи. — Я думала в нас почуття…

— Почуття? — Тася зводиться на ноги й виходить з-за робочого столу. — Дитинко, це просто секс! Очевидно, ти не помітила, що мені було дещо самотньо і я хотіла розважитися. Я прагнула втіхи й алкоголю. Ну, і ще трохи спорту.

З-за дверей обережно визирає Світлана Анатоліївна.

— Я думала, ми схожі. Але я не така. Я добра, а ти ні. — Дівчина стискає кулаки.

— Ти ідіотка, — уже спокійніше резюмує піддослідна й запалює цигарку. — Усе було очевидно від початку. Якби ти не переспала зі мною того дня, нічого б не було. Як можна стрибнути в ліжко на другий день знайомства й думати, що партнер ставиться до тебе серйозно? Секс у стосунках — це десерт. Його смакують після основної страви, тобто після того, як пізнають кохану людину. Це винагорода за увагу, турботу, підтримку, довіру. Ніхто не спить з тим, у кого закоханий, на першому ж побаченні.

— Ти!.. Ненавиджу…

Повз Світлану Анатоліївну, штовхаючи її, вилітає Катрина. Вона плаче. Вона ридає.

— Ем… привіт… — обережно заходить колежанка.

Тасіта задумливо киває їй на стілець і видихає хмаринку смердючого диму.

— Що це було?

— Це? Розрив з коханкою.

Жінка ніяково підбирає під себе ноги.

— Ти ж не лесбійка?

— Ні. Я бісексуалка.

— Це неприродно. Навіть… гидко.

— Гидко? — По тілу піддослідної струмом проходить роздратування. — Дурна! Люди не винні в тому, що закохуються в людину своєї статі! Вони не винні, що їм подобається одяг протилежної статі! Вони не винні, що інші…