Юлія Гук - Німа

— Хочу їсти.

— То приготуй, — пирхає фіолетововолоса.

Очі дівчини на мить стають геть байдужими. Тасіта відчуває самотність і холоднечу.

— Я краще збігаю за пивом.

Похмуро. Небо ворушиться, наче задумалося, чи розвиднятися, чи заси′пати місто снігом з дощем. Поки піддослідна йде в магазин та з нього, вона перебирає варіанти відставки нової коханки: «Я маю працювати… Я не хочу спати з дівчатами… Ні… Батьки дізналися й сильно розгнівалися… Я тебе не люблю… Я тебе використала… У мене є інший… Інша… Не так… А не пішла б ти на х**!»

— Гей, Катрино! Мені потрібно з тобою поговорити!

Дівчина сидить за комп’ютером в одних трусах, підібгавши під себе ноги. Тася підходить з-за спини, готова послати її під три чорти. Але відволікається на картинку. Катрина грається в онлайн-гру. Очі прикипають до екрана.

— Що хотіла? — запитує, не відриваючись.

— А? Я хотіла… А в що це ти граєш?

— Рольова гра «World of Warcraft». Хочеш, навчу? Будемо в одній команді. Правда, у мене рівень уже високий, але я тебе підтягну.

Піддослідна стягує з себе одяг, залишаючись у костюмі Єви, й підсовує стілець.

— Спочатку ми створимо тобі персонажа. Ти гратимеш зі мною в альянсі…

День минає непомітно.

Катрина лягає спати в ліжко Тасіти, її так і не вигнали.

Піддослідна сидить за комп’ютером до ранку. Вона навіть не йде за черговою дозою алкоголю. Мене це вражає. Та я не знаю, чи радіти мені, чи починати панікувати. Те, що вона робить зараз, змушує мене турбуватися більше, ніж раніше. Спочатку вона замінює реальність алкоголем і сексом. Тепер же вона втікає від неї у віртуальний світ. Це не покращення, однозначно. Це регрес.

— Сьогодні не зможу. Так. Зайнята. Люблю вас.

Тася, не відриваючись від комп’ютера, відмовляється навідати батьків.

Занехаяна кімната тепер ще брудніша, ніж колись. Окрім пляшок на підлозі, тепер там ще й пил і попіл. У повітрі висить дим. Піддослідна, захоплена віртуальним світом, курить прямо в кімнаті. Клавіатура, стіл, монітор — усе вкрите шаром попелу.

Коханка десь пішла грати на головну вулицю міста, щоб заробити трохи грошенят. І, до речі, їй зовсім не заважає весь цей хаос, у якому доводиться жити. Вона не допомагає Тасіті. Вона руйнує її.

День знову непомітно минає за грою перед екраном.

Розривається мобільний. Стукіт у двері. Та її це не турбує. Вона не відчиняє двері, ігнорує телефон, знаючи, хто і що від неї хоче.

Сутеніє.

Тасіта знімає навушники, бере пляшку пива з підлоги. Вона гарно запаслася на час гри. Виходить на балкон, зачувши шум дощу.

Дівчина поволі закурює. Її плечі тремтять, але по куртку вона не повертається, ігноруючи недавню хворобу.

Пара крапель потрапляє на цигарку, і Тася відступає вглиб балкона. На душі кепсько. Щойно вона відривається від комп’ютера, її починають давити думки. Докуривши, вона не повертається в кімнату. Стоїть, мерзлякувато здригаючись, і п’є холодне пиво.

Її щось сильно турбує. На обличчя лягає тінь смутку. Здається, вона зараз заплаче.

— Я марную своє життя, — нарешті звертається до мене.

Не знаю, що мушу їй сказати. Вона сама все розуміє. Особливо про власні віртуальні досягнення.

Їй гидко від самої себе. Та змінити щось вона не в змозі.

Тому Тасіта закриває зараз обличчя руками, що тремтять не стільки від холоду, скільки від власного безсилля.

— Що я з собою роблю? Коли я останнього разу торкалася полотен?.. А книги? Чому я більше не думаю?.. Не хочу думати? Невже я настільки слабка?

Забагато «я». Їй було б значно краще, якби було «ми», а ще ліпше — «вони». Причина такого стану егоїзм, лінь і самозаглиблення.

Грюкають двері.

Катрина летить на підлогу, збита обіймами Тасіти.

— Ходімо в ліжко… — шепоче ослаблим п’яним голосом.

Дівчина з фіолетовим волоссям посміхається й гладить піддослідну по голові. Вона встигла прив’язатися до Тасіти. Вони з нею подібні. І стосунки між ними — це не кохання. Спорідненість.

Зрештою, Тасіта теж людина. Їй теж буває самотньо. Навіть частіше ніж іншим.

Її мучить совість. Допоки це відчуття ворушиться в ній, мені спокійніше. Допоки вона розуміє, що руйнує себе і свій талант, що грузне у твані бездіяльності. Допоки усвідомлює власну неспроможність встати на ноги, я спокійна.

Клацання мишки й клавіатури.

— Наступний!

— Я інженер за професією. Хотілося б працювати за спеціальністю. Але… Ви мене слухаєте? — Молодий хлопець насуплено дивиться з-під лоба на піддослідну, яка сидить у навушниках, втупившись в екран.