Юлія Гук - Німа

— Думаю, немає потреби говорити, що вас звільнено, — холодно й гостро говорить жінка, упевнено підіймаючись з крісла.

— Не маєш права, — цідить крізь зуби дівчина. — Директор у відпустці. А ти не маєш таких повноважень. Ти — ніхто!

— Поки що. Та єдиний, хто тут не здатен контролювати свої емоції й працювати нормально, як всі люди, — це ти. Тебе звільнять, не сумнівайся. І тоді ти будеш ніким. Хоча й зараз ти — ніхто. Безликий раб. Мій раб.

Вона обсмикує поли свого піджака, рушає до дверей.

— Але я принаймні маю хоробрість сказати, що ти убога. Духовно. Я не прихиляю перед тобою голову. І не боюся тебе. Хоч ти соціальна потвора, вирощена в теплиці, здатна знищити всіх, навіть власну матір.

По спині Анастасії Вікторівни йде мороз. Це було правдою.

— Гей, підкурити не буде?

На Тасіту озираються троє хлопців.

— Що? Дивує зневага в чистому вигляді? Га? Потвори?

Руки хлопців стискаються в кулаки.

— Йди звідси! — говорить один з них.

— Заждіть, ви ж мені не підкурили. — Червоні губи розтягуються в задоволеній посмішці. Вона знає, чим може закінчитися така розмова. Вона навмисне провокує. Вона все ще зла й хоче спустити пар.

— Дівчатам курити шкідливо.

— Дурнолобим бути шкідливо. Усе інше — корисно. Так що, залишмо поза розмовою недоліки одне одного. — Запальничка зручно гріє кишеню піддослідної.

— Чеши, давай!

— Хей-хо! Я зустріла шляхетних панянок?! Які соромляться натовкти зустрічній пику?

— Ми баб не чіпаємо, — бурмоче один з них і підходить до Тасі.

У неї перед носом мигтить вогник.

Тася уважно дивиться на нього. Це не гопота, як вона спочатку подумала, це звичайні спортсмени. Хлопець із запальничкою гарний, високий на зріст і широкоплечий. У нього бузкові очі.

— Пофестивалимо?

— Він мовчки підкурює.

— Ходімо, проведу тебе додому.

— Гей?

— Щоб не нарвалась на якихось недоумків, — посміхається.

— Знаєш, спочатку мене покинула кохана дівчина, потім я пішла працювати на роботу, де хотілося наблювати на голову директору й застромити йому в дупу всі резюме разом із звітами. Але тоді я зустріла чоловіка, якому справді була не байдужа. Але й він мене покинув. А сьогодні мене звільнили. Давай шпіліндрикнемось?

Хлопець бере її під руку.

— Жар казав наглядати за тобою.

Дзвонить мобільний. Вони обоє знають, хто це.

Тасіта клацає мишкою з виглядом полководця. Вона веде віртуальний бій, відчуваючи гордість за несправжні перемоги. Відчуваючи значущість, власну міць у світі, якого не існує.

— Доброго дня.

Дівчина киває, не відриваючись від комп’ютера.

— Я хочу знайти роботу вчителя.

— Вчителя чого?

— Української мови та літератури.

У кабінет заходить Світлана Анатоліївна.

— Так? А хто вам найбільше подобається з авторів української літератури?

— Звісно, Коцюбинський!

— І що вам у нього до снаги?

— Він прекрасно зображував проблеми селянства того періоду, — захоплено говорить молодик.

— Якого «того періоду»? — Тася закриває гру й переводить на нього колючі очі.

— ХVІІ—ХVІІІ століття.

Піддослідна сміється.

— Ви маєте на увазі ХІХ — ХХ?

Хлопець замислено дивиться на неї.

— Може, й так. Не пам’ятаю.

— І ти ще збираєшся вчити дітей? Сам спершу вивчись як слід!

— Те, що в мене погана пам’ять на дати, ще не значить, що я поганий учитель. Ми ж перед кожним уроком ретельно готуємось.

Дівчина хижо посміхається. Жінка в дверях здригається й стає похмурою.

— А якщо запитають про щось, що виходить за рамки уроку? Що робитимеш?

Хлопець завмирає.

— Я взагалі-то вам гроші плачу за пошук роботи. А не за безглузді запитання. У мене диплом є.

Задумливе гмикання у відповідь.

— Усе з тобою ясно. Лишай копії. Пошукаємо щось для такого нездари.

Він гордовито жбурляє свою папку, яку досі притискав до грудей, їй на стіл і йде до дверей.

— До речі, Коцюбинський не так уже й часто зображував селянство. Він був імпресіоністом. Пошукай у словнику значення слова, — гукає йому навздогін дівчина.

Учитель-невдаха вилітає з кабінету, зачіпаючись плечем за Світлану Анатоліївну.

Жінка заходить. Тасіта дістає вино й робить декілька ковтків.

— Ти можеш не принижувати людей? І так ясно, що ти розумніша за них.

— Як же вони дізнаються про це, якщо я їх не принижуватиму, — хихотить. — Як ідіоту довести, що він ідіот? І знаєш, коли вони починають тебе ненавидіти, вони водночас проймаються до тебе повагою. Головне такої миті задавити інтелектом, щоб нездара почав злитися й усвідомлювати власну тупість або власне безсилля перед супротивником. Тоді він стає агресивним, як будь-яка обмежена особа.