Юлія Гук - Німа

Жар несподівано суворішає.

— Я не зможу бути весь час поряд. Ти маєш сама зрозуміти, що це все, — він обводить рукою кімнату, показуючи на полотна, — перш за все потрібне тобі.

Піддослідна відвертається.

— Забирайся. Більше не хочу тебе бачити.

Він тяжко зітхає. Зібравшись, заходить до кімнати, щоб поцілувати її на прощання. Але вона сахається, відвертаючи обличчя.

— Коли я повернусь… я повернусь до тебе. Тільки до тебе. Ти ж знаєш, що я кохаю тебе. Не муч мене. Візьми телефон, коли я подзвоню…

Зачиняються двері, скімлить замок.

Тася сидить, обійнявши себе за коліна. У кімнаті тихо. Раптом цокання годинника стає надзвичайно гучним. Мені здається, що з кутків усієї кімнати до Тасіти тягнуться темні тіні, що зловтішно хитаються у світлі вуличних ліхтарів.

— Я така жалюгідна…

Я у відчаї. Він був і моєю надією.

«Мій потяг відбуває з першої платформи о 15.00».

Тасіта кашляє й вимикає мобільник.

Незважаючи на високу температуру, вона все одно йде на роботу.

Я сильно переживаю за її психологічний стан, але Тасіта видається спокійною. Мабуть, саме це мене й насторожує. Немає сліз, депресії, апатії, злості, агресії. Назовні рветься щось інше. Але я ніяк не збагну, що це.

Вона сидить на роботі вже близько чотирьох годин, а ще жодного разу не припала до пляшки вина, подарованого клієнтом. Що це?

Скриплять двері.

— Ти як? — Світлана Анатоліївна обережно заходить до кімнати.

— Захворіла, — сухо відповідає Тася.

— А… Через дощ застудилася… обережніше треба. — Вона рішуче опускається на стілець. — Ліків накрапати?

Калатнула пляшка з коньяком.

— Для горла корисно, — усміхається.

Піддослідна задумливо бере з її рук пляшку.

— А що? Він не стримав обіцянки… Мені теж можна, — перехиляє в себе.

— Це ти про свого хлопця? Він видався мені хорошим. Я йому не сподобалася. По-моєму, він дуже турботливий. Хвилюється, що я тебе упоюю, — хихотить. — Але хіба він не правий?

Тася мовчки п’є.

— У вас щось сталося?

— Він поїхав заробляти гроші. Виступати в клубах.

— Це ж добре? — невпевнено запитує жінка, приймаючи пляшку й підозріло дивлячись на отвір. Та все ж робить ковток, вирішивши, що всі мікроби вбив спирт.

— Ні. Він покинув мене. Я тільки почала вірити…

— Ти? Вірити? У що? Ти весь час зриваєшся на алкоголь, усе ще працюєш тут…

— Після останнього випадку я вирішила, що змінюсь. Жар обіцяв бути поряд. Але він усе одно покинув мене, — спокійно заперечує дівчина.

— Тобі не здається, що ти маєш жалюгідний вигляд?

Тася зводить брови докупи.

— Розумієш… Жінкам подобаються слабкі чоловіки. А якщо мужчина сильний, то він (щоб сподобатися прекрасній статі) мусить бути хоча б банально застудженим. Загальновідомий факт, що тоді в нашого брата прокидається материнський інстинкт. Але цей інстинкт пробуджується не тому, що хворі чоловіки поводяться як діти, а тому, що нам стає їх шкода. Ці почуття базуються на жалощах. І чим жалюгідніший чоловік, тим він привабливіший для жінки. Запитаєш, чому нам не подобаються анорексичні ботани? Тому що вони хворіють безперервно. Та варто абсолютно здоровому чоловікові злягти, він стає об’єктом уваги жінки.

— До чого ти ведеш? Я, може, й жалюгідна, але жінка.

— Ти не зовсім жінка. У тобі більше чоловічих рис характеру. У ваших стосунках, як я зрозуміла, роль жінки віддана Жару. Це ти той самий чоловік, який викликає жалощі!

Піддослідна спокійно забирає в неї коньяк.

— І що? Що далі?

— Мені здається, ти сама маєш взяти себе в руки. Ніхто тобі в цьому не допоможе.

— А це вже не твоя справа.

Хтось стукає в двері.

— У мене клієнт.

Світлана Анатоліївна стенає плечима й виходить.

Попри всю її глупоту, вона сьогодні говорить дуже правильні речі.

Я тепер знаю, що з Тасею. Її охоплює байдужість, яка поступово переходить в саморуйнацію.

Піддослідна тяжко кашляє.

— Опускай сорочку. — Лікарка прибирає холодний фонендоскоп зі спини дівчини. — Хіба ти не знаєш, що не можна ходити на роботу з температурою? Я даю тобі… — дістає лікарняний бланк, — три дні відпочинку. Ніякої роботи і… — оглядає кімнату, — ніякого алкоголю.

— Що, навіть трішечки? — заходиться кашлем.

— Ти ще й питаєш? — посміхається. — Тасю, я вже давно тебе лікую. Останній раз це було півроку тому. Ще тоді я сказала тобі, що це алкоголізм.

— Це не хвороба, а крайня потреба, — відмахується Тасіта, зариваючись у ковдру.