Юлія Гук - Німа

Шалено сушить горло, болить голова, але вдома ні краплі алкоголю.

Тасіта тяжко встає і йде вмиватися у ванну. Обмивши водою обличчя, підіймає на себе очі у дзеркало.

Спухле обличчя, вузенькі від недосипу та алкоголю очі, набряклі губи…

— Може, він і правий… Цей дивний хлопчик.

Вона з відразою відвертається від свого відображення. Заходить до кімнати. На дивані скраєчку лежить, згорнувшись калачиком, Жар.

Дівчина задумливо сідає поруч з ним і обережно, щоб не розбудити, проводить долонею по його волоссю.

— Для чого тобі це? — дуже тихо запитує Тася, запитує швидше себе, аніж його. — Навіщо ти мучиш себе? І мене? Я вже звикла вважати себе нездарою. Дурним, нікому не потрібним дівчиськом. Хіба я зможу колись повірити, що це не так? Повірити тобі, коли я не знаю до пуття, хто ти? Навіщо тобі це? Чому я? Довкола стільки чудових людей, яким дійсно потрібна допомога… А мене вже не врятувати. Не витягнути з цього стану. Чому ти віриш у мене? Чому ти вважаєш, що я зможу зробити те, на що ти сподіваєшся?

Вона замовкає, не помічаючи, що він розплющив очі. Знову проводить рукою по його голові.

— Я йду в пітьмі й ніяк не можу знайти виходу. Мені страшно, сумно, боляче й тяжко. Невже саме через це я маю пройти, щоб стати тією… Навіть не знаю ким — «тією».

Жар прикушує губу. Йому на очі набігають сльози.

— Знаєш… Я тут подумала й вирішила, що старатимусь. Не для себе. Ні… Мені чомусь не хочеться тебе розчаровувати. Ти бачиш: я весь час суперечу, плутаюся, збиваюся на манівці. То вирішую, що здужаю все, що завгодно, то втрачаю віру і напиваюсь. Але, мабуть, таким і має бути мій шлях. Це мої дев’ять кіл життя. Скільки кіл залишилося в минулому, про яке ти так мало знаєш?.. Скільки їх лишилося попереду? Що я ще маю пережити, для того щоб усвідомити свої помилки? Але ти… кожного разу ти мене зупиняєш, витягуєш з цієї вирви. Може, це й правильно…

Піддослідна охоплює руками власні плечі.

— Мені так страшно… Страшно, що все вийде. Це дуже складне відчуття. Адже я звикла бути ніким. Але… Якщо ти будеш поряд, я спробую.

Вона підводиться і йде назад у ванну. Їй хочеться бути гарною, коли прокинеться її хлопець. А він накриває голову ковдрою й тихенько посміхається. Невже в нього вийшло?

Вони зустрічаються в коридорі.

— Доброго ранку. — Тася поправляє тремтячими руками волосся. На обличчі свіжа косметика, волосся пахне квітами.

Він обіймає її.

— Я буду поряд.

Піддослідна міцно стискає його плечі пальцями. Вдихає знайомий запах — свіжість і цигарки.

— Чому від тебе завжди пахне куривом? Ти ж не куриш? — запитує, не підіймаючи голови.

— Я курю… Просто рідко. Учора курив, коли ти спала. Роблю це тоді, коли нервую.

— Вибач. — Тася відсторонюється від нього й ніяково починає потирати руку. — Поснідаємо?

— Сьогодні буде звичайна їжа. Я проспав.

Звичайна кухня. Звичайна яєчня. Той самий Жар. Звичайне похмілля. Та все ж щось змінилося. Тася стає м’якішою.

— Я тебе не звинувачую. Ми живемо в покоління мізантропів. Тому твоя поведінка нормальна.

— Неправда. Таких людей мало.

— Ти проводила статистичні дослідження? Технологічний прогрес дбає про те, щоб забезпечити прийнятне зовнішнє середовище, у якому було б зручно жити, але поняття «зручно» не передбачає психологічний комфорт. Люди не прагнуть зрозуміти одне одного, відсторонюються. І це вважається нормою.

— По-моєму, це не так уже й погано. З’являється більше індивідуальностей. Знищується поняття колективізму, нав’язане нам минулим.

— І так і ні… Адже зникає живе спілкування, люди стають нездатними до емпатії. Наш світ — це світ егоїстів. Кожен бореться сам за себе й готовий стерти з лиця землі будь-кого, якщо з цього матиме зиск.

— Інстинкт виживання. Нічого дивного. Нічого не змінилося, — знизує плечима Тася, жуючи шматок сиру.

— Так, люди завжди жили інстинктами. Однак серед дванадцяти інстинктів, описаних Мак-Дуґаллом, саме інстинкт виживання в сучасному світі став домінантним. Більше того, зараз ми вважаємо нормальним знищити іншого не тільки тоді, коли відчуваємо страх і вбачаємо в людині джерело небезпеки. Ми топимо одне одного знічев’я, сидячи в спільному болоті. І виходить, у такій ситуації жоден не може вибратися з трясовини через егоїзм. Немає любові, розумієш?

— Усіх не полюбиш, — посміхається краєчком губ Тасіта.

— А я й не пропоную. Але знаєш, усесвіт — цікава штука. Зроби добро — і воно до тебе повернеться в значно більшому розмірі.