Юлія Гук - Німа

— А ти як думаєш?

— Мені з тобою добре… — почервоніла.

Піддослідна поцілувала її в щоку.

— На цьому й зупинимося.

Віра довірливо притиснулася всім тілом до Тасіти. Їй було достатньо цього. Просто обіймів. Просто її.

Відчай стис горлянку. Монстри починають біснуватися й висмоктувати її душу, залишаючи там пустку.

Нервові втомлені рухи в пошуках пляшки.

— Борись. — Твердий голос крізь пітьму. — Випивка тобі не допоможе.

Тася розплющує очі.

Вона стоїть посеред вулиці. П’яна. Самотня. Втомлена. Без надійного плеча поруч. Безсила. З диким несамовитим страхом в очах.

А довкола люди, які намагаються сховатися від дощу під парасольками й стріхами будинків.

Піддослідна дістає тремтячими руками мобільний телефон і починає судомно набирати номер, що вже знає напам’ять.

«Абонент поза зоною досяжності».

Тяжкий панічний ковток слини.

«Абонент поза зоною досяжності».

Біль стає неможливим. Напад мороку.

«Абонент поза зоною досяжності».

Тася розгублено, змучено озирається й не бачить нічого. Не відчуває нічого. Ні холоду, ні мокрого одягу, ні власного серцебиття.

Раптом гарячково біжить за ріг будинку. Спазматично блює, однією рукою вхопившись за живіт, а другою підтримуючи волосся. За нею поспіхом біжить хтось у легких весняних черевичках.

— Тася? Що ти?.. Ой… — Жіноча постать затуляє собою простір між будинками.

Тася витирає рот рукавом пальта й починає осідати на землю.

— Ні-ні! Зачекай… — Світлана Анатоліївна підхоплює її попід руки. — Ми ж не так багато сьогодні випили.

Дівчина мовчки витягує з кишені чвертку горілки й кидає її під стіну.

— Тихенько. Зараз ми відведемо тебе додому… — Жінка дістає хусточку, притримуючи парасольку підборіддям, і намагається витерти Тасине обличчя. — Де ти живеш?

— Не додому. — Тася хапає повітря ротом. Волосся, що злиплося від дощу, падає пасмами їй на обличчя. Але хіба це її обличчя? Серед розмитої косметики ледве вгадуються людські риси. — У бар.

— Тобі вже досить…

Тасіта вперто трясе головою.

— Там зараз виступає Жар… Мій… — гикає. — Хлопець. Він знає… що робити.

Жінка дістає пляшку з водою й протягує піддослідній. Та п’є великими ковтками, доки пляшка не стає порожньою.

Вони виходять з провулку. Довго йдуть пустими вулицями. Нарешті в полі зору з’являється бар. Біля нього стоїть усміхнений Жар і розмовляє з якимись людьми.

Тася відривається від Світлани Анатоліївни й, похитуючись, біжить до нього. Урізається всім тілом, мало не збиваючи хлопця з ніг.

— Тася? — Він прибирає пасма мокрого волосся з лоба. До них підходить Світлана Анатоліївна. — Ти в порядку?

Дівчина мовчки притискається до нього й тремтить.

— У тебе вимкнутий мобільний…

— Вона багато випила. Ми на роботі встигли вихилити пляшку коньяку, а потім вона ще сама осушили чвертку горілки… — Світлана Анатоліївна з цікавістю оглядає хлопця.

Він обіймає дівчину.

— Усе вже закінчилося. Я тут. — Жар сумно посміхається. — Зараз підемо додому…

Потім повертає обличчя до жінки й несподівано холодно каже:

— Дякую. Далі — я сам.

Усю дорогу додому вони мовчать, тримаючись за руки. Тася так міцно стискає його руку, що хлопець відчуває її внутрішній біль, але нічого не говорить.

— Що сталося? — Жар м’яко обіймає її. Вони вже в квартирі, і вона встигла прийняти душ.

— Мені страшно…

— Чому? — цілує її волосся.

— Що в мене нічого не вийде. Я знову не змогла нічого малювати. А раптом… Раптом я більше ніколи не зможу малювати?

— Не думаю, що ти не зможеш. Але знаю, що ти точно більше не робитимеш.

Він підходить до холодильника й дістає звідти пляшку горілки.

— Ти більше не питимеш, — відкриває смітничку й викидає пляшку.

— Я не можу без…

— Можеш, — різко й рішуче перериває її Жар. — Я простежу й допоможу.

— Але без цього мені ще гірше…

— Правда? А по-моєму, навпаки. Можливо, я багато на себе беру, але я буду поряд. Завжди. У тебе тверезої вкрай поганий настрій, а коли випиваєш він стає ще гіршим. Це те, чого ти маєш позбутися.

Вона знову відкриває рота, щоб заперечити, але він різко перебиває її поцілунком.

— Я не кажу, що ти більше взагалі не питимеш. Я кажу, що ти не напиватимешся до риз. Ти сама маєш усвідомлювати, якою ти стаєш, коли пускаєшся берега.

Тасіта задумливо мовчить.

Вона й справді геть змучена. Більше, ніж зазвичай.

Реабілітація.