Юлія Гук - Німа

І справді, за вікном стоїть Жар і дмухає собі на руки, щоб зігрітися.

Вони виходять з бару.

— Привіт! — Хлопець радісно посміхається дівчатам.

Катя змірює його уважним поглядом, не відповідаючи на привітання.

— Чим ти її вчора годував?

— Мексиканськими такос… — здивовано відповідає Жар.

Дівчина гмикає, чоломкає Тасю у щоку.

— Н-да… Привабливий, розумний, хазяйновитий… Я тобі заздрю.

— Про що це вона? — запитує Жар, коли Катя зникає за рогом будинку.

— Та так… Про жіночу мрію й про те, як її досягнути, — сміється Тасіта й цілує хлопця. — Може, ти не такий уже й безнадійний…

Такою радісною я вже давно її не пам’ятаю. Вона насолоджується кожною миттю свого життя. Її навіть тішить ця заздрість, хоча Тася й розуміє, що це погано. Чужа заздрість — недобре почуття. Але, певна річ, вона їй таки лестить!

Думки. Думки. Думки.

— З весною тебе! — Світлана Анатоліївна радісно зазирає до кабінету. — Дивись, я собі купила нові туфлі!

Вона вертить ногою, взутою в обнову.

— Ти думаєш, мені це цікаво? — Дівчина, не відриває голови від паперів. — От лайно. Знову наш пузань кричатиме.

— Ну подиви-и-ись! — Жінка улесливо намагається потрапити в поле зору Тасі.

Піддослідна знехотя підводить очі на туфлі. На Світлані Анатоліївні легенькі лаковані човники з високим підбором.

— Як тобі?

— По-дурному. — Вона повертається до документів.

— Що?! Чому?! — Світлана Анатоліївна сідає за стіл і дістає з сумки вино.

— Вони ж наскрізь промокнуть. На вулиці снігу по коліно. Тому й по-дурному.

— Та я ж не ходжу в них на вулиці, — сміється. — Я перевзуваюсь у приміщенні.

— Теж по-дурному.

— Гей! У тебе сьогодні поганий настрій?

— Та ні. Нормальний. Просто не бачу сенсу тягати за собою пакунок зі змінним взуттям. Тим паче з такою роботою, як у тебе. Ти ж увесь час бігаєш. Це незручно.

— Не тобі ж тягати, — надимає губи жінка.

— Твоя правда. Але я впевнена, що не варто вдягати туфлі в офісі тільки для того, щоб похизуватися. От прийде весна — тоді можна.

— Уже весна, — пирхає сміхом колежанка.

— Я маю на увазі справжню весну з сухим асфальтом і розпуклими бруньками на деревах. — Тасіта нарешті відривається й бере пластиковий стаканчик з її рук. — Ти знайома з Анастасією Вікторівною?

— З тим стервом? Звісно. Мене вкрай дратує її запопадлива відданість нашому пончику. Я не здивуюся, якщо довідаюсь, що вона навіть спить з ним. А що?

— Заходила до мене недавно. Побачила, що в мене є вино.

— І ти все ще п’єш? — Жінка вкрай дивується.

— Мені закон не писаний, — криво посміхається Тася й причащається з пластика. — Вона була б чудовим кадебівцем. Мені здається, вона отримувала б насолоду від катування. Скрізь суне свого носа, сучка.

— Тобі можуть знову обчикрижити зарплатню, — зауважує Світлана Анатоліївна.

— Мене це не лякає. За квартиру мені, якщо треба, заплатять.

— Батьки… — хитає головою з розумінням.

— Хлопець.

— У тебе є хлопець?! — витріщається на дівчину. — Чому раніше не казала?

— Бо він мені не зовсім хлопець. Швидше — шанувальник. Хороший хлопець.

Обидві мовчать.

— Ти мені ніколи про себе не розповідаєш. Я перед тобою душу вивертаю, а сама геть нічого про тебе не знаю. Дивно.

— Нічого дивного. Моє життя — це не експонат у музеї. Я не займаюся душевним стриптизом. Те, що відбувається всередині моєї душі, обговоренню не підлягає.

— Чому?

— Злякаєшся, — похмуро посміхається піддослідна.

Монстри мчать стравоходом.

Ми заповнюємо свій мозок найнепотрібнішими речами у світі. Ми думаємо про нову сцену з серіалу, про купування продуктів, про те, хто виконуватиме хатню роботу, хто винесе сміття…

Але Тасіта вже близько місяця геть не переймається всім цим. За домашні справи відповідає Жар. За те, щоб вона не застрягла в інтернеті, — теж він. Про що ж тоді вона думає? Над чим метикує? Що їй залишилося?

— Ходімо додому пішки, — зиркає на Жара, який звично зустрічає її на сходах офіса.

— Ти не втомилася? — запитує хлопець.

— Та я ж увесь день сиджу. Хочеться трохи розім’ятися?

— Я не проти, але погода не налаштовує на прогулянки.

Справді. Сніг надворі почав танути, перетворюючись на твань і калюжі.

Жар турботливо забирає в неї пакунок.

— Ого! Вино. Звідки?

— Подарував один нереалізований клієнт.

— Як це — нереалізований?

— А так. Я послала його під три чорти й сказала, щоб зайнявся виготовленням скульптур.