Юлія Гук - Німа

Хлопець сміється.

— Незабаром ти матимеш колекцію подарунків від знайомих митців.

— Ти про що? — Вона бере його за руку, щоб не шубовснути в калюжу.

— Пам’ятаєш гончара? Він подарував тобі глечик. До речі, зі своїми митцями ти цілком можеш почати вести здоровий спосіб життя.

— Не зрозуміла, — супиться Тасіта.

— Пам’ятаєш, той гончар подарував тобі ще й молоко.

— І що? — погрозливо випинає підборіддя дівчина.

— Та так… нічого…

Того дня Тася знову пила. При чому з таким виглядом, ніби в келишку був напій з трьохсотлітньою витримкою. Насолоджувалася кожною краплиною. Я знала: вона відчувала справжнє щастя й була задоволена.

Вони зупиняються, щоб купити цигарки. Тася відкриває пачку і жбурляє акцизку й поліетилен на землю. Жар обурено підіймає їх.

— Ти чого? — Вона здивовано помічає роздратування на Жаровому обличчі.

— Ти засмічуєш рідне місто.

— Та що станеться через якийсь папірець? — стенає плечима дівчина.

— Так думає кожен.

— Не забивай мені мозок цією дурнею. Я знаю, що ти хочеш мені сказати: «А якщо кожен почне так робити… бла-бла-бла…».

Жар саркастично посміхається.

— Ти можеш пояснити, чому люди не звертають увагу на забруднення природи? Чому будують заводи, вирубують ліси, спускають відходи в річки?

— Ну, тут усе зрозуміло — для вигоди.

— А ти для чого кидаєш сміття на землю?

— Ліньки носити його з собою, доки не трапиться смітник. До того ж я не впевнена, що згадаю про нього потрібної миті. А значить можу проносити непотріб у сумочці декілька місяців.

— Люди руйнують природу через власну байдужість і бездушність. Вони забули, що самі є частиною природи. Знаєш, інколи мені здається, що земля — живий організм, який теж дихає і має душу. Просто ми, люди, не достатньо розвинуті, щоб почути її. А хіба нормально плювати й кидати сміття на живу істоту? Тобі б таке сподобалося?

— Це ж не…

— Твоя лінь теж руйнує природу. Думай про те, що ти робиш.

— Отже, засмічення навколишнього світу — це саморуйнація? Якщо ми частина природи, значить, руйнуючи її, ми руйнуємо себе… Я тебе зрозуміла.

Вони підходять до дому.

— Знаєш, твоя правильність часом бісить.

Він здивовано зводить брови.

— Не п’єш, не куриш, не злишся. Турбуєшся про екологію. Не залежиш від системи. Ще й постійно усміхаєшся. Жах! — Вона хапається за голову.

— Бачиш, як корисно тримати себе під контролем.

— Тобто?

Жар просто посміхається, і Тасіта розуміє, до чого він веде.

Картини із зображенням життя. Щось дуже особисте. Щось, у чому криється глибокий зміст. Щось, що не піддається аналізу. Це її картини.

Піддослідна тяжко падає на диван, знявши тільки черевики.

— Я обов’язково колись розстріляю…

— Кого?

Жар сідає поруч, кидає рушник на плече й починає стягувати з неї пальто.

— Усіх… — стогне, увіткнувшись обличчям у подушку.

— Давай зроблю масаж?

Тася байдуже відмахується рукою, дозволяючи йому робити з собою все, що завгодно.

Хлопець стягує з неї сорочку й починає розтирати спину. Шкірою розтікається приємне тепло. Він обережно масажує плечі та шию, опускається до поперека.

Дівчина відчуває, що засипає.

— Так приємно…

Перед очима мерехтять вогники, і перед нею постає картинка з минулого.

Тася лежала на животі, прикривши простирадлом тільки ноги й сідниці. Більша його частина вкривала іншу оголену дівчину.

Сонячне проміння, що било з величезного вікна, заповзало під вії й змушувало встати. Дівчина підвелася.

— Це було гарно…

Тасіта охопила її за талію й потягла до себе. Віра, зі сміхом змахнувши руками в повітрі, упала на ліжко й притислася обличчям до Тасиної шиї.

— Завжди ти кудись поспішаєш… Давай просто полежимо… — ледь ворухнула губами, повертаючи голову до дівчини.

Віра ніжиться в її руках.

— Тасю… Ти не вважаєш мене дивною?

— Чому я повинна так думати? — Дівчина запитувала, не розплющуючи очей.

— Ну… те, що сталося…

Тиша. Чути лише сопіння піддослідної.

— Та ні…

— Завжди ти так! — посміхнулася Віра й погладила волосся Тасіти. — Ти б ніколи не здогадалася, що я на таке здатна. Ти б ніколи не подумала, що я можу бути такою. Правда?

— Такою сексуальною? Я, звісно, помітила, що ти гарненька, але не думала, що ти ще й пристрасна.

— Ти не думала, що я можу виявитися… — Вона помовчала, підбираючи слова. А потім швидко випалила: — А ми що, тепер лесбіянки?

Тася здивовано розплющила очі й підвела голову.