Юлія Гук - Німа

— Іди до біса. Думаєш, це так легко? — Піддослідна занурює пальці у волосся. — Цей морок, негатив, зло — уже є в мені. Ти думаєш, якщо я почну позитивно мислити, то щось зміниться?! Ні! Треба знищити частину мене! Розумієш? Вирвати мої нутрощі, мій мозок. Це лайно так просто не вийде. У мені ж майже не залишилося добра. А ти говориш: музика, художники… Я повинна усвідомити й перекувати кожну негативну часточку себе. А на це потрібен час і алкоголь. Багато алкоголю.

— Алкоголь — це, до речі, одна з тих часточок, які варто перекувати.

— Можна я зроблю це в останню чергу? — скептично осміхається дівчина. — Це не найбільший мій гріх. Імовірно, найскромніший.

Тася опускає голову на бильце крісла, що стоїть на кухні. Жар обіймає її голову. Вони мовчки завмирають у цій позі, думаючи кожен про своє.

— Ти ж розумієш: разом із негативними якостями я викорінюю в собі минуле життя? Я намагаюся стати чистим аркушем. Я прагну поставити крапку там, де її неможливо поставити. Я стараюся жити тим, що мені абсолютно невідоме. Я маю опиратися на твою віру.

— Я витримаю цей тягар.

— Лестиш собі. Або брешеш мені. І правильно робиш. Я б теж збрехала, навіть якби не бажала добра людині, якій це говорила б.

— Тасю. Мені набридла твоя невпевненість! — Він стає біля вікна й примружує очі, дивлячись на захмарене небо. — І ти, і я знаємо, на що ти здатна.

— Мистецтво має йти від чогось світлого. Ти сам сказав.

— Невже ти почала мене слухати?

Останній робочий день тижня.

Психологічний стан піддослідної нормалізувався. Вона почувається спокійно. Може, трохи апатично, але це не так уже й погано.

До кабінету заходить клієнт.

— Доброго дня.

— Доброго. — Тася зиркає на нього з-під окулярів. Це доволі молодий хлопець. На вигляд — недавній випускник університету.

— Я шукаю роботу за спеціальністю. Випустився минулого року.

— Довго ж ти шукаєш, — зауважує дівчина. — Який у тебе диплом?

— Червоний. Я — магістр, — мляво говорить, ніяково.

— Добре. Мені потрібна копія…

— Я не маю, — похмуро перебиває її клієнт.

— Як — не маєш?

— Я провчився п’ять років на державному. Тож мушу відплатити. Тобто мені видадуть диплом тоді, коли я влаштуюсь на роботу за спеціальністю.

— Але… Як ти можеш отримати роботу без диплома? — посміхається дівчина.

— А ти думаєш, чому я так довго її шукаю? Це вже остання надія.

— Ідіотизм… — Тасіта все ж дістає шухлядку для червонодипломників.

— Це ще що! — порскає хлопець. — У мене є два друга. Обидва ніде не навчалися, і обидва отримали повістки. Один з них дуже хоче до армії, а другий, навпаки, намагається уникнути призову. Так от, абсурдність ситуації полягає в тому, що до армії намагаються забрати того, хто не хоче. У нього, до речі, короткозорість, плоскостопість, проблеми з серцем і скурені легені. Але те все не стоїть на заваді. А от у того, хто хоче до армії, навпаки, виявили якусь незначну хворобу. І навідріз відмовляються брати його на службу.

— Я щось не розумію… А чому так? — Тася гортає папери, шукаючи варіанти для балакучого клієнта, і водночас уважно слухає його розповідь.

— Гроші. З одного хочуть здерти, щоб не призвати, а з другого — щоб призвати.

— Абсурд, — пирхає Тасіта, приймаючи гроші й передаючи йому адресу.

— А в тебе хіба не менш абсурдна робота? — говорить на відході.

— Тобто?

— Ну… Робота, суть якої полягає в пошуках роботи. Це ж замкнуте коло. Це схоже на тих хлопців, які роздають на вулиці листівки, що пропонують роботу. Наш світ — це один суцільний абсурд.

Він виходить. Тася задумливо говорить сама до себе:

— То, що ж це виходить? У нас молодь працює без диплома й воює без бажання? Смішно.

В’язка каша бруду й сірого снігу. Тасіта мусить навідати своїх батьків. На вулиці, не дивлячись на мряку, доволі тепло порівняно з попередніми днями, тому дівчина вирішує пройтися пішки.

Дорогою вона слухає «Аддіс Абебу». Білоруське регі знімає напругу й підіймає настрій.

У батьків жодних змін. Жодних. Коли б Тася до них не заходила, бачила одне й теж: мама — на кухні, тато — біля телевізора або комп’ютера. Це їй страшенно не подобається. Вона весь час відчуває внутрішній конфлікт від споглядання такого життя, нудної постійності, навислої буденності. Вона безмежно поважає батьків, але водночас божеволіє від спілкування з ними. Вона намагається переконати себе, що все це відбувається через трясовину побуту, який затягує й не дає дихати, що батьки насправді хотіли прожити своє життя зовсім не так. Мама мріяла стати співачкою, а батько колись грав на гітарі. І що? Нехай зараз у них цього немає, але вони щасливі. По-справжньому щасливі. Вони поклали своє життя на те, щоб у неї все було добре, щоб сім’я не знала бідування, голоду, холоду.