Юлія Гук - Німа

Дівчині стало важко дихати. Вона ніколи не відрізнялася особливим терпінням до людей, які мали право нею керувати, до людей, від яких певною мірою залежала. Чи то в школі, чи то в університеті, чи то на роботі. Терпіти таких нелюдів — це не про неї.

— У мене немає богів, — процідила. — А ви могли б більш детально давати вказівки. Люди приходять до мене, дають гроші — я шукаю роботу. Така схема. Так ви мені сказали. Я так і робила.

Він зірвався з місця і підійшов до неї впритул. Від нього смерділо потом, цигарками й коньяком. Дорогим якісним коньяком. А ще нестерпно несло парфумами, ніби він цілий шкалик вилив на себе. Вона гидливо зробила крок назад.

— Он як? Я так сказав? — погрозливо прошипів чоловік. — Тоді запам’ятай, а ще краще — запиши. МИ НЕ ДОПОМАГАЄМО ТИМ, ХТО НЕ ЗДАТЕН ПРАЦЮВАТИ! МИ НЕ ВЛАШТОВУЄМО НА РОБОТУ, ДЕ ПОТРІБНО ДУМАТИ, ЛЮДЕЙ БЕЗ ВИЩОЇ ОСВІТИ!

Він сахнувся. У Тасі зараз були такі очі, що він відчув інстинктивний страх. Таких очей боялася і я. Їх злякалася й Світлана Анатоліївна. У них була безодня, пустка. Це були очі людини, якій нічого втрачати. Яка не знає дороги назад. Очі шаленця, очі серійного вбивці, очі переможця. Очі справедливості.

— Я зрозуміла, — викарбувала слова дівчина.

— Прибери й повертайся на робоче місце. — Керівник поспіхом ухопив піджак і вийшов з кабінету.

Тася опустилася на коліна, руки хаотично хапалися за звіти на підлозі. На них крапала солона вода. Руки страшенно тремтіли. Вона сіла на підлогу, притулилася спиною до письмового столу й підтягнула коліна. У руках тримала ті ненависні папірці. Хотілося зруйнувати стіни, які її оточували. У голові все ще лунав крик начальника, тремтіло все тіло. Котилися сльози. Багато сліз. Вона дозволила собі плакати. Тут її ніхто не бачив. Ніхто не міг пожаліти її, а жалощів вона не переносила.

Просидівши в такій позі хвилин п’ять, Тася встала. Поклала стос зібраного паперу на край столу і вже спокійна підійшла до шафки, де, як вона здогадувалася, мав бути коньяк. Відкривши шафку, Тася зіткнулася зі своїм відображенням: на внутрішній стороні дверцят висіло дзеркало. Спухлі очі, розмазана по обличчю туш. Червоний сопливий ніс.

Коньяк не довго довелося шукати. Вона фаталістично відкрутила кришечку початої пляшки й відпила. Смак був геть інший, ніж у того пійла, що його приносила Світлана Анатоліївна. Коньяк їй сподобався. Вона дістала хустинку й висякалася, витерла обличчя від сліз. Знищила сліди недавнього болю. Тяжко зітхнула, зробила ще один ковток і вийшла.

Та жінка, яка попередила про поганий настрій керівника, очікувала її на виході.

— Я чула, як він кричав на тебе. — Вона співчутливо поплескала Тасю по спині. — Не переживай. Він завжди такий у цей період.

Тасіта криво посміхнулася. Ніщо не тішить людину в біді так сильно, як лихо друга чи випадкового знайомця.

Далі день пройшов спокійно. Вона прийняла трьох людей. Двом холодно відмовила в допомозі. Одному відразу дала потрібну роботу, яка, відверто кажучи, була принизливою для клієнта. Він цілком міг би працювати на якійсь високій посаді. Але життя є життя. Якщо ти звернувся по допомогу в агенцію, значить, ти загнаний у глухий кут.

Дім. Тасіта повільно роззулася, зняла верхній одяг. Увімкнула світло в кімнаті. Почала уважно розглядати кожну картину окремо.

Перш ніж я встигла щось зробити, вона кинулася до однієї з них і почала шматувати, ламати дерев’яну раму, утоптувати її в підлогу. З надр скривдженої душі виривався крик і гарчання. Потім була ще одна картина, і ще одна. Вона зупинилася, знищивши чотири полотна.

Безсило опустилася на підлогу серед дрантя. Більше не плакала.

— Ага. Досягну я чогось. Ніколи не зможу цього зробити.

Тільки-но я почала помічати симптоми одужання… Ознаки рівноваги. З’явилося бажання щось творити. Як вона зривається, і я знову бачу падіння піддослідної в провалля. Це тягнеться вже майже вічність.

Тасіта не пила. Увесь робочий день не пила. Коли прийшла Світлана Анатоліївна, дівчина її холодно спровадила.

Помітивши набряки під очима, жінка зітхнула й на відході поставила біля дверей пляшку пива.

Наприкінці робочого дня Тася ще хвилин п’ятнадцять сиділа в кабінеті. Тихо. Тільки її власне уривчасте дихання. Вона підвелася й пройшла периметром кімнати. У голові одна одну наздоганяли думки.

Тася відкрила «свою» шухлядку. Рвучким рухом згребла всі резюме звідти й викинула у смітник.

— Нікому не вибратися з цього чорторию, — сказала сама собі.