Юлія Гук - Німа

От звернути увагу на щось навсправжки серйозне, на те, що стосується не тільки тебе, підвищити голос, щоб присікти очевидну несправедливість, — це інша річ. А коли тебе змішує бруд із брудом, це не варте того, щоб опускатися до незначущого й непотрібного конфлікту.

Тася ніколи не була учасницею сварок між подругами:

— Уявляєш, вона мені не зателефонувала й сама пішла на дискотеку…

— Про мене завжди забувають, коли дають роздруківки!

— Ні, ну ти скажи, хто не правий: я чи та курва, яка не сказала мені про днюху?

— Уяви, він мені сьогодні не подзвонив. Думав — я йому зателефоную. Ну не дебіл?!

Такі фрази завжди натикалися на незворушність піддослідної. Це був не її рівень. Настільки приземлені проблеми ніколи не бентежили мою дівчинку. Її цікавили виставка в музеї, нова книга улюбленого автора, навіть пляшка пива її турбувала більше, ніж подібні запитання. Тасіта якимось чином змогла вивищитися над буденністю.

Вона може забути сьогоднішню дату, місце зустрічі зі знайомим чи правила поведінки в транспорті, бо її голова переповнена чимось іншим, проте в неї точно є власна думка. За це її дехто й недолюблював або навіть відверто ненавидів. Чи хвилювалася вона через це? О! Тільки не вона.

Похмурий ранок. Ненависний ранок, коли потрібно швиденько збиратися і йти на роботу.

Тасіта все частіше звертає погляд на полотна. Та вже не зболеною душею, а задумливими, повними ідей та рішучості очима. Сьогодні вона зосередила увагу на полотні, через яке почався цей душевний розлад.

Це єдина завершена картина. На ній фонтанує кольоровий струмінь води в сяйві яскравого сонячного проміння. За водограєм ледь помітна жіноча постать. Тільки обрис — неоформлена в тілесну оболонку душа. Картина намальована аквареллю. Це її назвали «шедевром», «високомайстерним і високохудожнім ідеалом». Це вона не виграла місцевий конкурс. Це вона змусила думати піддослідну, що вона нікчема.

Усе сталося два роки тому.

На конкурс було подано близько двадцяти полотен, обраних знавцями художнього мистецтва, уже реалізованими художниками.

Її картина помітно вирізнялася серед інших. Оригінальна, душевна, чуттєва — так про неї говорило журі.

У конкурсі брав участь один з викладачів художньої школи. Був призначений чималий грошовий приз і вторована дорога в майбутнє. Хороший стимул показати, на що ти здатен.

Дівчина була переконана: саме вона переможе. Переглянувши інші конкурсні роботи, вона відзначила, що жодна не була оригінальною. У багатьох були значні проблеми із зображенням світла, на деяких були хиби через експерименти з фарбами. Були нудні. Були відверто поцуплені, а не сфантазовані. Були типові, такі, як учать малювати в школі. Умовно їх можна було назвати картинами художників, але тільки умовно.

У день оголошення переможця Тася одягла свої найкращі джинси, випрасувала сорочку, зробила гарну високу зачіску, яку закріпила пензликами на манер японських паличок. Вона стояла серед інших учасників й отримувала заслужені овації від інших конкурсантів, які теж не сумнівалися, що переможе саме вона. Ніхто не залишився байдужим до її творіння. Суперечка велася між ними за друге місце.

Поряд стояв її викладач. Він не брав участі в обговорені. Тільки якось дивно посміхався. Він страшенно не подобався дівчині. Вона не відчувала в ньому душі. Він беззаперечно був творчою людиною, але всі його роботи відрізнялися якоюсь стереотипністю. Обмежена ж уява для художника — це смертний вирок. Такі стають учителями, бо не здатні створити власний шедевр.

Один художник з журі підвівся й підійшов до трибуни. Тася слухає його виступ про гарну роботу учасників, про відомих художників: да Вінчі, Мікеланджело, Рембрандта. Промовець порівнює учасників з молодим Пікассо.

Довго говорить. Відверто марнословить. Таке відчуття, ніби інших художників не знає. Українських. Рідних. Можна ж згадати й сучасників: Олександра Гнилицького, Арсена Савадова, Оксану Мась — вони ж досягли значних вершин. Їхні твори неординарні й відомі у світі. Звісно, у колах освічених людей, тих, хто розуміється на мистецтві й цінує його.

Нарешті промовець дійшов до моменту, якого всі чекали.

— Усі роботи написані на високому художньому рівні, але нагородити всіх ми не можемо, — осміхнувся наприкінці. — Тож перемога дістається справжньому талантові, професіоналові, одним словом — митцю! Віктору Мутному!

У залі запала тиша. Тася відверто витріщилася на журі. Глядачі шоковано перешіптувалися. Ніхто не очікував такого. Ніхто не сподівався, що переможе така посередність, як цей задавакуватий викладач художньої школи. Лише миттю пізніше в залі пролунали невпевнені аплодисменти.