Юлія Гук - Німа

— Ви що?! Уже зовсім здуріли?! — різко крикнула піддослідна й розвернулася, щоб піти.

Оратор на трибуні поспішно вхопився за мікрофон:

— Друге місце зайняла Тасіта Степ…

Дівчина навіть не озирнулася. На очі набігли сльози злості.

— Та пішли ви… — сама собі прошепотіла дівчина й гордовито вийшла із зали.

Найстрашніше, коли обмежений нездара намагається зламати творчий лет справжнього таланту. Адже будь-кому було зрозуміло, що він купив своє перше місце. Чи домовився. Адже в журі сиділи його знайомі.

Ще страшніше, коли підстаркуватий безталанний скептик, свято вірячи у свою геніальність, переходить дорогу справжньому митцю й посилає його долю під три чорти. Користується зв’язками й просуває власну мазанину, яку навіть картиною назвати складно.

І ніхто не заступиться. Не висловиться на захист. Кожен поспішає вислужитися, вилізти наперед, а тебе відсунути на узбіччя, збити з ніг. А потім обговорювати твою невдачу. Насміхатися. Ця вискочка нічого не досягла. Сиділа б собі тихо.

Людина завжди заздритиме більшим успіхам собі подібних, таланту іншої особистості. При чому досягнення пояснюватиме не невтомною працею чи талантом, а щасливим збігом обставин. Бачите, цій людині просто щастить.

— Не будьте невдахами. Будьте тими, кому заздрять і ніколи не заздріть іншим. Ви ж бо знаєте: це не талан і не везіння, а тяжка повсякденна праця, — так сказала Таcіта, прощаючись з іншими учасниками.

Більше вона не з’являлася ані в школі, ані в галереї.

А зараз ця дівчина сидить навпроти картини й посміхається.

— Немає легкої дороги до мрії. Я думаю, що скоро зможу зробити щось навіть краще за це. — Вона ніжно провела рукою краєм полотна. — Все буде.

— Ох же він і злий… — прошепотіла незнайомка Тасіті, виходячи з кабінету керівника.

Піддослідна зайшла в знайому простору кімнату. Цього разу вона не видавалася їй приємною та свіжою. У повітрі нависло роздратування. Начальник сидів за столом. Сорочка промокла наскрізь від поту.

— А, новенька… — Маленькі прискіпливі оченята буравили дівчину. — Я перевірив вашу звітність. Ваша робота мене задовольняє.

Піддослідна здивовано підняла брови.

— Правда?

— Ні! Ви абсолютно безвідповідальна особа! — Його обличчя налилося кров’ю. Він схопив купу заповнених рукою Тасіти папірців і став вимахувати ними в повітрі, немов хотів пожбурити ними в дівчину. — Що це таке? Що за влаштування інваліда без ноги на роботу кур’єром?! Ти з дуба впала?! Що це, б**, за х**?! І цей випадок не поодинокий!!! А потім мені, б**, скарги надсилають! Добросердечна дуже, б**?!

Тасіта стиха щось сказала. Її обличчя виражало абсолютний спокій, хоча всередині вона палала. Так із нею вже давно ніхто не розмовляв. Не сміли. Вона закипала гнівом. Ніхто не сміє з нею так розмовляти! Він думає, що статус роботодавця дозволяє йому так поводитися?! Усі внутрішні монстри полізли нагору. Очі наповнилися сльозами. Піддослідна терпіти не могла крику. До того ж вона звикла до спокою. Увесь час одна в квартирі. Рідко виходить на вулицю. Вряди-годи бачиться з людьми. Це для неї було як поверження ідола.

— Що? Що ти там хочеш сказати?! Виправдання, б**, уже не допоможуть! — Він швиргонув її звіти на стіл, і частина з них розлетілася.

— …не глуха…

— Що ти там булькочеш?! — злостиво вирячився начальник.

— По-перше, я не глуха. Тож, будьте ласкаві, не підвищуйте на мене голос. — Тасіта втупилася в нього ображеними вологими очима. Її тихий голос тремтів від гніву, слова застрягали в горлі. — По-друге, такі вирази не прийнятні при спілкуванні з жінкою. Тим паче з працівником. Для цього існує діловий етикет…

Керівник кілька секунд мовчки шоковано слухав. Так до нього ще ніхто не звертався. Боялися, що не виплатить зарплатню. Боялися за своє місце. Завжди вислуховували мовчки, опустивши очі. Ввічливе спокійне звернення дівчини ще дужче розлютило його. Вона дивилася просто на нього.

— Ти що, головою вдарилася?! Я для тебе маю бути богом! Я кажу — ти слухаєш! Ти ще не зрозуміла цієї схеми, дівчинко?! Хочеш працювати, б**, то виконуй, що кажуть! Мовчки! — Здавалося, його очі зараз вилізуть з орбіт. Потім він несподівано заспокоївся. Розвалився в офісному кріслі так, що тлусті бокові пруги живота перевалили через підлокітники. — Значить так. Я позбавляю тебе половини зарплатні. Ти збираєш зараз оці свої дебільні нотатки з підлоги й акуратно складаєш на мій стіл. І надалі затям: це робота, а не, б**, будинок добрих послуг.