Юлія Гук - Німа

Та все ж він змирився з поведінкою дочки. Коли вона була геть п’яна або коли доводилося забирати її з відділка міліції, приводив Тасіту до тями парою ляпасів. Звісно, продовжував бурчати щодо зовнішнього вигляду, але в цілому заспокоювався. Тасіта дуже любила його.

Спочатку вона намагалася вберегти батьків від страшних подробиць особистого життя, але брехня не пасувала їй так само, як і роль хорошої дівчинки. Тому вона просто задавила їх фактами, поставивши на звикання.

Істерики, крики, зриви, лекції, материнські сльози… Через рік це переросло в легке невдоволення. Вони почали довіряти доньці, тому що вона казала правду. Вона не прикрашала й не приховувала свою сутність, і батьки любили її за це.

Якщо батько тиснув дисципліною, суворістю, то мати намагалася достукатися до неї в духовному та моральному плані. Вона прагнула побудувати стосунки з дочкою на взаєморозумінні та довірі. І досягла в цьому успіхів. Тасіта все розповідала їй. Навіть про своїх сексуальних партнерів і подвійну орієнтацію.

Мати пробачала й вірила. Вона підтримувала піддослідну в усьому, що стосувалося мистецтва. І боялася тільки одного, щоб та не зірвалася. Щоб говорила. Розповідала. І більше ніколи не поверталася в той страшний зацькований стан, який мала в тринадцять.

Отже, Тасіта пройшла розвиток від жаги дружити, через відлюдькуватість, а потім комунікабельність, до цілковитої відсутності бажання спілкуватися.

У неї справді відпала потреба мати когось поряд, але й відлюдькуватою вона не була. Просто Тасіта здолала ще одну умовність.

— Як тобі робота? — Мати турботливо викладала ряд гречаників на тарілці для дочки.

— Кумедна, — осміхнулась піддослідна. — Багато цікавих людей можна побачити. Головне не заглиблюватися в їхні проблеми. Не давати їм розповідати про те, що їх привело. Не співпереживати. Звісно, я роблю все, що в моїх силах. Але, коли не виходить, вони дивляться такими очима, ніби це я в усьому винна.

Мати стурбовано глянула на неї. Про це слід було подумати раніше. Чи підходить така робота для людини з нестабільною психікою та вразливим серцем?

Тасіта не мала вигляду людини, яка сильно страждає. Вона з насолодою набила повний рот млинцями з гречки й заплющила очі. Вона виглядала цілком задоволеною своїм життям. Примарна хвилинна радість.

Уже ввечері я могла переконатися в правдивості своїх суджень. Піддослідна налила бокал вина й забилася в куток, пихкаючи димом у пітьму. Удома можна не ховати своїх монстрів.

Людей було мало. Можливо, через холод. А може, понеділок — важкий день.

Від нічого робити Тасіта почала складати літачки з уже непотрібних резюме.

Коли до кабінету зайшла Світлана Анатоліївна, на неї дивилася ескадрилья з дванадцяти гостроносих паперових літаків.

— Перевтомилася, напевно? — саркастично зауважила жінка.

— Я думаю запустити їх усі, коли покину цю роботу… — Тася зосереджено майструвала тринадцятий літак.

У всіх літачків були різні крила: для плавного польоту, стрімкого, з розворотом… Вона на славу потрудилася над кожним з них.

Жінка звичним рухом дістала пляшку дешевого коньяку. Хотіла було одразу відпити, та її зупинила простягнута рука піддослідної.

— Я не взяла склянку.

— Давайте так… — Тася зробила чималий ковток, не відриваючи очей від нового літачка.

— Ти збираєшся звільнятися? — дещо здивовано запитала гостя.

— Ні. — Дівчина трохи затягнула з відповіддю, її погляд був зосереджений на паперовому виробі. — Але ж і не до віку мені тут працювати… Я стану відомою художницею.

Світлана Анатоліївна насмішкувато пирхнула.

— Ти? Запам’ятай, рідна, раз втрапивши на таку роботу, втрачаєш усі свої мрії. Можеш забути про всі творчі плани. Ти до них не повернешся. Та й навіщо? Хороша робота, гарна зарплатня. У тебе окремий кабінет. Скоро ти почнеш цінувати це більше за малювання. Мистецтво нині не в ціні. Не популярне.

Тася різко підняла очі на неї. Її погляд ніби обпік жінку.

— Я тут тимчасово. Я чекаю свою музу.

— Довго ж тобі доведеться чекати, — насмішкувато зауважила жінка.

Тасіта пропустила крізь вуха слова колеги. Звісно, інколи дуже хочеться підвищити голос, накричати на того, хто насміхається й не вірить.

Але дівчина добре пам’ятала, як виглядають ці дріб’язкові істерички, які чекають тільки одного слова, погляду, жесту, щоб накинутися на свого ближнього. Вони виглядають смішно, обмежено й просто нікчемно.