Юлія Гук - Німа

Чого хотіла Тасіта? Прославитися? Завести сім’ю? Заробити грошей? Малювати?

Поки що в неї не було бажань.

Та вона здогадувалася, що вони можуть з’явитися.

Саме тому залишок вечора вона витратила на склеювання полотен. Вони все-таки були частиною її самої. Невід’ємною частиною. І саме в них крилися її потаємні бажання.

Так приємно, розплющивши вранці очі, згадати, що не треба йти ні на яку роботу. Якби ще прокинутися пополудні. А то сьома ранку стала нормою.

«Я прийду о другій годині дня. Стоятиму, доки не вийдеш» — есемеска. Тася спогорда глипнула на екран. Дістав. Прихильники, фанати — усе це добре до певної межі. Так, вони підіймають самооцінку, але страшенно набридають.

— Я б, напевно, не пережила слави. Мене бісять навіть близькі люди. Страшно уявити, якби до них додалися ще й незнайомці. От узяти хоча б Жара — усім гарний хлопець. І розумний, і сексуальний, і талановитий, а не розуміє безглуздість власної поведінки. Невже людина не може усвідомити простих слів: «Я не хочу ні з ким бути»? Невже довкола мало дівчат? Чи-то я якось непереконливо висловлююсь? А от не вийду. Нехай стоїть.

Проте все ж прибрала в квартирі. Прийняла душ, нафарбувала свою кислу, вічно невдоволену мармизу.

— А що? Навіть перед тими, хто тобі не цікавий, потрібно мати вигляд на всі сто, — роздратовано відповіла на мої глумливі погляди піддослідна. — Така вже жіноча сутність. Ми триматимемося поряд із тими, хто нам не потрібен. Ми говоритимемо «ні», але залишатимемо надію на свою прихильність у майбутньому. Ми ненавидітимемо, але при цьому готуватимемося до зустрічі, наче нас очікує не ворог, а наречений на весіллі. Ми брехатимемо, гратимемо ролі, зраджуватимемо. Але гляньмо правді у вічі — це все відбувається лиш тоді, коли ми не закохані. Коли ж нас охоплює справжнє почуття, нам навіть на думку не спадає, що існує інший, кращий, чоловік. Шкода, мені не знайоме кохання. Я ніколи не була вірною в стосунках. Але ж врешті-решт я маю право не бажати бути закоханою, комусь віддаватися цілковито, про когось піклуватися. Мені швидше потрібно, щоб хтось піклувався про мене. Але не кохав. Мене гнітить це почуття, воно зобов’язує. До того ж чужа увага пробуджує моє дурне сумління і через нього я переймаюсь власною стервозністю.

14.05 — Жар стоїть прямо перед вікнами.

14.30 — Чекає.

15.00 — Чекає.

15.30 — Тася визирає й кричить, щоб він ішов додому. Щоки обпекло морозом.

16.00 — Піддослідна спускається й спересердя тягне усміхнене задубіле тіло до себе додому, схопивши за лікоть.

— Воно того не варте. Ти ж знаєш.

Жар, із червоними вухами, щасливий сидить на кухні, спостерігаючи променистим поглядом за дівчиною.

Вона простягає йому філіжанку з чаєм. Сідає навпроти й осудливо дивиться, як він забирає руки з батареї й п’є гарячий чай.

— Ти малюєш? — ніби не чує. — Я знав, що малюєш. Але навіть і подумати не міг, що так добре. Ці роботи видаються мені душевними.

Справді, на кухні стоять декілька давніх завершених робіт пацієнтки.

У Тасіти руки опускаються від такого ігнорування її слів.

— Уже не малюю.

— Чому? — Він спантеличено переводить погляд на неї.

— Немає часу, — бреше.

— Он як? — Жар не вірить. Він лише злегка посміхається. Тася не помічає цього. — На що ж ти його витрачаєш?

— На прибирання, куховарство, роботу. Ще й усілякі придурки пхнуться в гості у вихідний день.

— Ну… Взагалі-то я хотів тебе запросити в театр, а не завітати в гості. Я подумав, тобі було б цікаво, — неуважно заперечив. Його увагу захопив фантастичний світ на картинах. Полотна видавали піддослідну з головою. Якщо ззовні вона була вічно сердита, похмура, беземоційна, то на картинах прозирали і внутрішня радість, і яскравість, і мужність, і багатство душі.

Тасіта мовчки калатала ложечкою у філіжанці.

— Шкода… — промовив Жар.

— Що?

— Що більше не малюєш. — Він звів на неї сумні очі. — Класно було б, якби ми разом подорожували містами. Я б грав на бонго. А ти б продавала поруч свої картини. Вони теж співають. Зараз їхній спів жалібний. Ти просто не чуєш. Вони хочуть, щоб ти продовжила малювати.

— Де ти береш ці фрази? Сопливі, слиняві, такі…

— Переконливі?

Тася мовчить.

Жар посміхається.

Як завжди розривається мобільний.

Піддослідна сидить на підвіконні, колотить вино в бокалі, спостерігає за снігом.

— Чи проводилися дослідження щодо того, як часто хворіють сучасні люди? Мені інколи здається, що більша частина населення постійно сидить на «колесах»? При тому варто звернути увагу на те, чим люди переймаються і що вони лікують. Якби хтось спробував скласти перелік найпоширеніших хвороб, то в ньому, окрім незчисленних психологічних розладів, почесне місце зайняли б ожиріння, дистрофія, ВІЛ, молочниця, проблеми з ерекцією, прищі, астма та алергія. Я часто ставлю собі запитання, а чи були такі проблеми в наших далеких предків? Це ж зворотний бік цивілізації. Так, наші умови життя покращилися. Я маю на увазі такі маленькі радості, як освітлення, опалення, гаряча вода в будинках. Але дуже сумніваюсь, що, наприклад, два століття тому хтось побіг би до лікаря через прищик на носі. А ще сумніваюсь, що тоді прищило людей так сильно, як зараз нас. Фаст-фуди, чипси, солодка водичка — хіба може від цього бути гарна шкіра? Я інколи сумніваюсь навіть у натуральності звичайного помідора.