Юлія Гук - Німа

Вона знову мимохіть посміхнулася, згадавши як маленький сухий бородатий чоловік вихопив у неї своє резюме й сказав: «Ми більше не зустрінемося. А якщо зустрінемося, то тільки на моїй власній виставці!».

— Гарний настрій? — Жар підсунувся до неї ближче.

— Нормальний. — Дівчина повернула голову в той бік, звідки мали принести її віскі.

Невдовзі вони вже насолоджувалися кожен своїм замовленням.

— Тобі не здається, що ти забагато п’єш? — Жар розмішував цукор у чашці.

— Знаєш, зелений чай з цукром — це збочення. — Вона підперла підборіддя переплетеними кистями рук.

— А? А… ну… я люблю так. — Він здивовано зазирнув у власну чашку.

Тася вирівнялася й поклала лікті на підлокітники. Взяла склянку з віскі.

— Алкоголь рятує мене. У мене не все добре з психікою. Якби я не пила, мабуть, збожеволіла б. До речі, мені не обов’язково треба напиватися до риз. Я приймаю рівно стільки, щоб розслабитися. Хоча, коли бувають приступи сильної депресії, відчуження, ненависті, я справді п’ю багато. А взагалі, знаєш, що написала одна не дуже талановита поетеса:

Пробачте за мої тремтячі руки,

За те, що я курю і п’ю.

Все бачити — це найстрашніші муки.

А я всього лиш правдою живу.

— Цей вірш про людей з тонкою організацією душі. Тих, які беруть близько до серця події навколишнього світу. У моєму випадку… Мені дійсно непросто терпіти сірість, однаковість, упорядкованість світу. Я глибоко переживаю через пригноблення талановитих неординарних людей. Тяжко зношу наказовий тон. І зовсім не переношу, коли хтось намагається керувати моїм життям чи розповідає мені про те, що зі мною буде в майбутньому. Я не багато п’ю. Я ще тримаюся в рамках дозволеного суспільними нормами. Межа ще далеко. Ти теж хочеш щось сказати мені про алкоголь?

Жар задумливо колотив ложечкою чай.

— Але ж часом ти взагалі не п’єш?

Тася стенула плечима й кивнула.

— Значить, просто потрібно обмежити тебе від потрясінь і дати можливість творити. Тобі треба відчувати, що твої полотна комусь потрібні. Так?

У піддослідної здивовано розширилися зіниці. Вона відвела погляд убік.

— Так не буває. Неможливо уникнути розчарувань. Неможливо втекти від реального світу. Навіть наркоман виринає зі своєї ейфорії для пошуків нової дози.

— Але можливо змінити ставлення до цього, — упевнено заперечив хлопець. — Сприймати довколишній світ простіше. З гумором.

— Твій позитив мене доконає, — буркнула Тасіта й замовила ще віскі.

— Ти боїшся, що я правий?

— Я просто боюся, — спокійно відповіла. — Боюся стати такою, як усі. Боюся, що в мене з’явиться сім’я, діти і це зупинить все моє протиборство. Боюся, що не зможу звільнитися від роботи. Боюся, що колись усе ж викину свої полотна. Боюся, що перестану бути собою. Боюся, що не зможу взяти до рук пензлика, бо мені на думку більше не спаде щось геніальне, я не зможу вигадати нову картину, написати новий ескіз.

Її очі стали порожніми. Монстри гарячково забігали всередині по запліснявілих кутках.

Жар швидко взяв Тасіту за руку.

— У тебе все вийде.

Він поцілував її пальці.

— Ти не лишишся одна. Я буду завжди поряд. Навіть якщо ти цього не хочеш.

Піддослідна здригнулася, сіпнула до себе руку.

— Обійдуся без допомоги.

Жар посміхнувся. Монстри переможені на сьогодні.

— Тасю? Тасю, це ти?

Несподіваний оклик зупинив дівчину й примусив озирнутися. Цей голос вона ніколи не забуде. Тонкий, сором’язливий, ніжний і обережний, ніби невпевнений чи переляканий.

Перед нею стояла дівчина. Трохи вища за неї, але тонша, стрункіша. Довге каштанове волосся розметав холодний вітер. Великі блакитні очі були такими ж невинними, як і в день їхнього знайомства.

— Віра… — хрипко вимовила піддослідна.

— Ти пам’ятаєш мене… — вражено промовила дівчина, сором’язливо кутаючи обличчя в шарф.

— Ніко, це ще що за?..

Тільки коли «гора», яка стояла поряд із граційною та легкою Вірою, подала голос, Тасіта зрозуміла, що це дебелий бритоголовий хлопець.

— Ти що, з такими шмарами спілкуєшся?

— Заткнись, амебо, — холодно зиркнула на нього Тася. — Не твого розуму справа, з ким вона спілкується. Що це за гаврик, Віро?

Хлопець ураз рвучко притягнув дівчину до себе й пристрасно поцілував у щоку. Дівчина зморщила носа. Було видно, що їй гидко, але вириватися не стала.

— Я її майбутній чоловік, що не ясно?!. — Нижня щелепа погрозливо відвисла.

Віра благально поглянула на піддослідну.