Юлія Гук - Німа

— Смачно… — Тася побачила на підлозі закриту пляшку пива. Дістала її й зробила ковток. — Я взагалі-то вже казала тобі, що маю проблеми зі здоров’ям. У психічному плані. Чи ти не повірив мені? Учора хвороба в мене проявилася.

Жар задумливо гриз виделку.

— Такі приступи бувають у мене доволі часто. Я казала тобі. Узагалі, чому ти не пішов?

— Тобто?

— Ну… Нормальні люди намагаються уникнути таких речей, якщо вони відбуваються не з їхньою ріднею. Нормальні люди не переймаються чужими проблемами.

— А хто тобі сказав, що я нормальний? — Він гірко осміхнувся. — Я хвилювався за тебе. Невже цього мало?

— Покинь цю марну справу. Ти хіба досі не зрозумів, що нічого не значиш для мене?

— Ти жорстока. — Ображено глянув на неї Жар. І майже відразу посміхнувся. — Тоді я стану просто незамінним для тебе.

— А може, це ти хворий? — здивовано гмикнула Тася. — Ти що, не боїшся мене й того, що в мені?

Жар став серйозним. Спокійним урівноваженим голосом він сказав:

— Я думав, це ти багато чого боїшся.

У Тасіти хронічно поганий настрій. Але варто їй посміхнутися, пожартувати, розвеселитися чи просто подуркувати — на неї відразу цитькають, змушують бути серйозною.

Люди люблять навішувати ярлики. Увесь час смієшся — клоун. Плачеш — депресивний псих. Повсякчас організований і зосереджений — заучка. Ніде не працюєш — нероба. А якщо клоун розплачеться? Якщо сумний засміється? А організований пошле всіх під три чорти і зап’є на тиждень? Або нероба раптом почне виготовляти щось своїми руками? Спершу всі здивуються. Потім засумніваються в правдивості поведінки. І наостанок роздратуються. Це ж геть вибивається з того образу, який вони тримають у голові. Це ширше їхнього розуміння. Простіше сприймати людину однобоко, за допомогою наліпки, образу. А решту часу — нехай носить маску. А то, бачте, забагато зайвої інформації.

До кабінету зайшла жіночка середнього віку.

На її обличчі блукає та сама посмішка. Ви знаєте, коли з’являється саме така посмішка: винувата, трохи підлабузницька, нервова? Вишкір людини, яка розуміє, що вона протупила чи не виконала поставлене завдання, нагадує нервовий тик. Коли людина так посміхається, усередині все стискається й болить. Вона сама себе ненавидить такої миті.

Побачивши цю посмішку, ми рефлекторно розуміємо: могила для нас уже готова. На додачу можна одночасно почути:

— Весело тобі?! Побачимо, як ти засмієшся на кутні в кінці місяця…

Дурна нервова посмішка.

— Ем… доброго дня. — Жіночка стояла й м’ялася на порозі, нерішуче тупцювала на місці. — Я шукаю роботу…

— Заходьте. Сідайте, — спокійно запросила Тасіта, хоча, безсумнівно, помітила саме ту посмішку на її обличчі.

Жінка маленькими кроками підійшла до стільця й сіла скраєчку. Простягнула резюме.

— Я не впевнена, що правильно заповнила його… — Її пальці не випускали папірець. Вона, очевидно, соромилася того, що у своєму віці змушена шукати роботу. Тася навіть засумнівалася, чи вона взагалі колись працювала.

— Давайте резюме, і я вам скажу, що неправильно, — сухо сказала піддослідна.

Після отриманого потрясіння вона знову стала холодною і байдужою. Зараз, як ніколи, їй не хотілося чути про чиїсь сторонні проблеми.

Папірець нарешті опинився в неї.

Швидко пробігши очима, Тася зрозуміла, що гарна робота жінці не світить. Більш того. Це було ясно, щойно та зайшла до кімнати.

— Прибиральниця, офіціантка чи двірник? — навіть не зазираючи до папки, винесла вердикт дівчина.

— А… Є щось краще? — Жінка нервово засовалася на стільці.

— Ні.

— Ви розумієте, мені потрібна гарна зарплатня…

Тася відкинулася на спинку стільця. Тільки не зараз. Ще вчора вона могла б слухати її і навіть спробувала б допомогти. Але сьогодні вона інша, украй раціональна. Вона — мозок. Без душі й емпатії. Їй не потрібні чужі проблеми.

Ех… Тасіто… Нещодавно тобі так допомогла інша людина. А сьогодні ти настільки жорстока…

— Усім потрібна гарна зарплатня.

Жінка похнюпилася, не припиняючи посміхатися. По її щоці потекла сльоза.

— Добре. Я подивлюсь. Тільки тримайте себе в руках. Ви вже доросла жінка. Приходьте в понеділок. Я спробую щось знайти.

Жіночка поспішно підхопилася й, безперестанку вибачаючись, вийшла.

— Нюня, — пробурмотіла собі під ніс дівчина.

Її дратування зашкалювало. Так кепсько їй давно вже не було.

Мені навіть остогиділо спостерігати за цими емоційними метаннями! Вона ж сама мало чим відрізняється від жінки, яка щойно вийшла з її кабінету! Геть нічого не робить, щоб щось змінити! Один невдалий спогад, дотик, слово — і вона знову втрачає все, що набула протягом чималого проміжку часу. Ще недавно сідала за полотна, а зараз знову стан регресії! Я вже ледве тримаюся. Я ненавиджу свою піддослідну. Так, кращого матеріалу для дослідження не знайти. Але ж я сподівалася побачити гарний кінець!