Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

Вона знає, що околиці прочісують, що поліцейські ходять вулицями й стукають у двері та розпитують піднятих із ліжок людей. Марко дав поліції свіже фото Кори, яке вони зробили всього кілька днів тому. На ньому — щасливе біляве дитя з великими блакитними очима посміхається в камеру.

Анна сердиться на Марко — їй хочеться нагримати на нього, накинутися на нього з кулаками, але в їхньому будинку повно поліції, тож вона не наважується. Вона дивиться на його бліде пригнічене обличчя й розуміє, що він уже звинувачує себе. Вона знає, що самій їй не пройти через це. Вона повертається до нього і, схлипуючи, падає йому на груди. Він обхоплює її руками й міцно обіймає. Вона відчуває, як він тремтить, як важко й болісно б’ється його серце. Вона каже собі, що разом вони впораються. Поліція знайде Кору. Їм повернуть їхню доньку.

Але якщо ні, вона ніколи йому не пробачить.

Детектив Ресбак у своєму легкому костюмі виходить через парадні двері будинку Конті у спекотну літню ніч, а просто за ним — детектив Дженнінґз. Їм і раніше випадало працювати разом. Вони бачили таке, що хотіли б викреслити зі своєї пам’яті. Вони разом переходять на інший бік вулиці, уздовж якої, бампер до бампера, простяглися машини. Ресбак натискає кнопку, й фари «Ауді» спалахують яскравим світлом. Сусіди вже повиходили на ґанки, в піжамах і літніх халатах. Тепер вони спостерігають за тим, як Ресбак і Дженнінґз ідуть до машини подружжя Конті. Ресбак сподівається на те, що хтось на вулиці щось знає або щось побачив і зголоситься поділитися.

Дженнінґз запитує упівголоса:

— Що скажеш?

Ресбак тихо відповідає:

— Я не оптиміст.

Ресбак вдягає пару латексних рукавичок, які передає йому Дженнінґз, і відкриває дверцята з боку водія. Він швидко оглядає салон, а потім обходить машину. Дженнінґз слідує за ним.

Ресбак відчиняє багажник. Обидва детективи зазирають усередину. Там порожньо. Й дуже чисто. Машині трохи більше року. Вона досі як нова.

— Люблю цей запах нових машин, — каже Дженнінґз.

Очевидно, що дитини тут немає. Але це не означає, що її тут не було, хай і короткий час. Можливо, експерти знайдуть волокнини рожевого комбінезончика, ДНК дитини — волосину, сліди слини чи навіть крові.

Без тіла цю справу розв’язати буде непросто. Але жодні батьки не покладуть дитину в багажник із добрими намірами. Якщо там знайдуть сліди зниклої дитини, він подбає про те, щоб її батьки згнили в пеклі. Якщо робота Ресбака чогось його й навчила, так це тому, що люди здатні майже на все.

Ресбак свідомий того, що дитина могла зникнути у будь-який час до вечірки. Він ще детально розпитає батьків про те, що вони робили напередодні, йому слід визначити, хто ще, крім батьків, останнім бачив дитину живою. Але він дізнається. Можливо, до матері приходила помічниця або ж прибиральниця чи сусідка — бодай хтось, хто бачив дитину живою та здоровою раніше того ж дня. Він визначить час, коли дитина точно була жива, і відштовхуватиметься від цього. Оці ввімкнені радіоняні, щопівгодинне чергування під час обіду в сусідів, виведений з ладу датчик руху, відчинені парадні двері — усе це може бути майстерною вигадкою, містифікацією батьків, спланованою для того, щоб забезпечити їм алібі й заплутати поліцію. Вони могли вбити дитину в будь-який час того ж дня — умисно чи випадково — покласти її до багажника та спекатися тіла ще до вечірки в сусідів. Або ж, якщо вони мислили ясно, то могли не покласти її до багажника, а посадити в автокрісло. Мертва дитина зовні не дуже відрізняється від заснулої. Залежить, звісно, від того, як її вбили.

Ресбак знав, що він цинік. Коли він починав, то не був таким.

Він наказав Дженнінґзу:

— Викликай собак, тренованих на пошук трупів.

Ресбак повертається до будинку, а Дженнінґз приєднується до поліцейських на вулиці. Ресбак бачить, що Анна схлипує на краю канапи, а співробітниця поліції сидить поряд із нею, поклавши руки їй на плечі. Марко поряд немає. Відчувши запах кави, Ресбак проходить на кухню, розташовану вглибині довгого вузького будинку. Кухню, вочевидь, перебудували, і відносно нещодавно. Тут усе зроблено за вищим розрядом, починаючи від білих шафок і закінчуючи дорогою технікою на гранітних стільницях. Марко перебував на кухні, стоячи біля кавоварки з похиленою головою і чекаючи, доки приготується кава. Він підвів очі, коли Ресбак зайшов, а потім знову похилив голову, вірогідно, ніяковіючи за своє намагання протверезіти у такий спосіб. Западає незручна тиша. Марко тихо, не зводячи очей із кавоварки, запитує: