Шарі Лапена - Подружжя по сусідству

— Ми були за стінкою, — каже Марко, й видно, що він хвилюється. — У сусідів. — Раптом він замовкає.

— Так, — каже детектив.

Марко вагається.

— Де в цей час була дитина? — питає детектив.

Марко не відповідає. Йому не хочеться казати.

Анна, зібравшись, відповідає за нього, її обличчям течуть сльози:

— Ми залишили її тут, у ліжечку з радіонянею. — Вона дивиться на детектива, очікуючи реакції «Які жахливі батьки!», але він не проявляє жодних емоцій.

— Радіоняня була увімкнена, і ми постійно перевіряли, чи все добре. Щопівгодини. — Вона кидає погляд на Марко. — Ми ніколи б не могли подумати… — та вона не може закінчити речення. Вона затуляє рота рукою, притискаючи пальці до губ.

— Коли востаннє ви ходили до неї? — запитує детектив, дістаючи маленького записника із внутрішньої кишені піджака.

— Я ходила до неї опівночі, — каже Анна. — Я запам’ятала час. Ми ходили до неї щопівгодини, і тоді була моя черга. З нею все було гаразд. Вона спала.

— Я знову пішов до неї о пів на першу, — сказав Марко.

— Ви абсолютно впевнені, що правильно пам’ятаєте час?

Марко кивнув і втупився в підлогу.

— І то була остання перевірка перед тим, як ви повернулися додому?

— Так, — каже Марко, зводячи очі на детектива, нервово торсаючи рукою своє темне волосся. — Я ходив до неї о пів на першу ночі. То була моя черга. Ми дотримувалися графіка.

Анна кивнула.

— Скільки ви випили того вечора? — запитує Марко детектив.

Марко червоніє.

— У них була невеличка вечірка, у сусідів за стіною. Я випив кілька келихів, — визнає він.

Детектив повертається до Анни.

— А ви щось пили в гостях, місіс Конті?

Її обличчя горить. Матерям, які годують грудьми, пити не можна. Їй хочеться збрехати.

— Я пила вино за вечерею. Не знаю, скільки саме я випила, — сказала вона. — То було застілля.

Вона розмірковує про те, наскільки п’яною виглядає і що детектив про неї думає. Їй здається, що він бачить її наскрізь. Вона згадує, що зблювала в дитячій кімнаті. Чи відчуває він від неї запах алкоголю так, як вона відчуває його від Марко? Вона згадує про вдрузки розбите дзеркало у ванній, закривавлену руку, тепер перев’язану чистим рушником із кухні. Їй соромно за те, як вони зараз виглядають: п’яні батьки, які лишили свою шестимісячну доньку саму. Вона думає, чи висунуть їм звинувачення.

— Яке це має значення? — запитує Марко в детектива.

— Це може вплинути на достовірність ваших свідчень, — каже детектив прямо. Він не схильний засуджувати. Його, здається, цікавлять лише факти.

— О котрій ви пішли з вечірки? — запитує він.

— Було майже пів на другу, — відповідає Анна. — Я постійно перевіряла час на мобільному. Я хотіла вже піти. Я… Я мусила сходити до неї о першій — була моя черга — та мені здавалося, ми от-от зберемося додому, і я вмовляла Марко поквапитися. — Провина її роздирає. Якби вона не пропустила чергування о першій, чи зникла б її донька? А втім, було багато способів не допустити цього.

— Ви зателефонували в 911 о першій годині двадцять сім хвилин, — сказав детектив.

— Вхідні двері були відчинені, — пригадує Анна.

— Вхідні двері були відчинені? — повторює детектив.

— На три-чотири дюйми. Я впевнена, що зачиняла їх, коли ходила до неї опівночі, — каже Анна.

— Наскільки ви впевнені?

Анна думає про це. А чи справді вона була впевнена? Вона була цілком переконана в цьому, коли побачила прочинені двері. Але тепер, після всього, що сталося, чи могла вона бути певна бодай у чомусь? Вона повернулася до чоловіка.

— Ти впевнений, що не залишив дверей прочиненими?

— Я певен, — відрізує він. — Я не користувався передніми дверима. Я заходив через задні.

— Ви заходили через задні двері, — повторює детектив.

— Можливо, я й не зачинив їх на ключ, — визнає Марко, затуливши обличчя долонями.

Детектив Ресбак уважно дивиться на подружжя. Дитина зникла. Її викрадено з ліжечка — якщо батькам Марко та Анні Конті можна вірити — десь між 00:30 та 01:27 ночі незнайомою людиною або людьми, у той час як батьки були в гостях у сусідів за стіною. Двері були трохи прочинені. Можливо, батько не замкнув задні двері на ключ — власне, коли приїхала поліція, вони були зачинені, але не замкнені. Мати, безсумнівно, шокована. Батько теж, здається, вбитий горем. Але відчувається, що тут щось не так. Ресбак розмірковує, що ж відбувається насправді.

Детектив Дженнінґз робить йому знак рукою.

— Вибачте, — каже детектив Ресбак і на мить залишає приголомшених батьків.