Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Центральну ротонду у формі елегантного восьмикутника прикрашали величні шкіряні дивани з червоного дерева; на висоті дев’яноста футів її увінчувала розкішна напівпрозора стеля з вишуканим квітковим візерунком. Мажордом у смокінгу й лакованих черевиках шанобливо привітався і, почувши його ім’я, кивнув і провів до вітальні. Там, у віддаленому кутку біля гігантського каміна, сидів Пітер Макондо.

Вітальня була просто-таки велетенська — тут, либонь, розмістилася б половина Пруссіни. Високу стелю підтримували стіни, оббиті лискучими дубовими та яскраво-червоними оксамитовими панелями із зображеннями геральдичних лілій. Шкіра була всюди — Маршал швиденько нарахував двана­дцять довгих канап і тридцять масивних крісел. Деякі з них зайняли висохлі сиві старигані у смугастих костюмах із газетами в руках. Маршал пильно до них придивлявся, намагаючись з’ясувати, чи вони взагалі ще дихають. Дванадцять канделябрів на стіні — це означало, що всього в кімнаті їх сорок вісім. Кожен із них мав три ряди лампочок — на внутрішньому ряді їх було п’ять, на наступному — сім, а на зовнішньому — дев’ять. Разом двадцять одна лампочка, а отже, всього їх було… Маршал припинив підрахунки, помітивши на одному з камінів дві металеві фігури заввишки три фути, що підтримували книжки. То були копії закутих рабів Мікеланджело. У центрі вітальні він побачив масивний стіл із купами газет — здебільшого то були фінансові видання з усіх куточків світу. Біля стіни стояла скляна шафа, у якій він побачив велику пор­целянову чашу кінця вісімнадцятого століття з табличкою, на якій зазначалося, що це — подарунок одного з членів клубу, витвір майстрів Чінґ-те Ченґ. На ній зображувалися сцени з роману «Сон у червоному теремі» .

«Оригінал. Поза сумнівом, оригінал», — міркував Маршал, підходячи до Пітера, який сидів на канапі й теревенив з іншим членом клубу — високим статечним чоловіком у червоному картатому піджаку, рожевій сорочці та широкій краватці з квітчастим візерунком. Маршал ще ніколи не зустрічав людей, які так одягалися б, він ніколи не бачив, щоб хтось міг настільки порушувати всі закони гармонійного стилю і водночас мати елегантний і гідний вигляд.

— Маршале, нарешті, — мовив Пітер. — Радий вас бачити. Познайомтеся: це Роско Річардсон. Його батько був найкращим мером Сан-Франциско за всю історію міста. Роско, це лікар Маршал Стрейдер, провідний психотерапевт Сан-Франциско. Подейкують, що нещодавно на його честь започаткували цикл університетських лекцій.

Після ґречних розшаркувань Пітер повів Маршала до обіднього залу, а тоді обернувся і сказав:

— Роско, я не вірю, що на ринку є місце для чергової комп’ютерної системи, але поки що не відкидатиму цю ідею; якщо Сіско вирішить інвестувати, мене це теж може зацікавити. Переконаєш мене — і я переконаю своїх інвесторів. Надішли мені бізнес-план до Цюриха, і я поверну його тобі в понеділок, коли повернуся до роботи.

— Чудова людина, — мовив Пітер, попрощавшись із Роско. — Наші батьки були знайомі. А ще він гарно грає в гольф. Роско живе неподалік від Сайпрес-Пойнт. Він пропонує цікавий варіант для інвестицій, але вам я б його не порадив: результатів від цих стартапів доводиться чекати надто довго. Грати в цю гру дорого — із двадцяти може «злетіти» тільки один. Звісно, якщо вам пощастить, можна отримати більше, значно більше, аніж двадцять до одного. До речі, ви не проти, що я називаю вас Маршалом?

— Звісно, ні. Це навіть доречно, адже нас не пов’язують професійні стосунки.

— Ви казали, що ніколи не бували в цьому клубі?

— Ні, — мовив Маршал. — Я тільки проходив повз нього і милувався ним. Він не схожий на ті місця, де зазвичай «пасуться» представники медичної спільноти. Я майже нічого про нього не знаю. Чим займаються члени клубу? Це переважно бізнесмени?

— Здебільшого це старі багатії Сан-Франциско. Консерватори. Більшість із них «стрижуть купони» з того, що свого часу успадкували. Роско — виняток, і саме тому він мені подобається. Йому вже сімдесят один, а він ще високо ширяє. Стривайте, що ж іще… Переважно це чоловіки, англо-саксонські протестанти, неполіткоректні — десять років тому я намагався протестувати проти такого «ладу», але питання тут вирішуються напрочуд повільно, особливо по обіді. Розумієте, про що йдеться?

Пітер ледь помітно кивнув на крісла, у яких похропували двоє вісімдесятирічних стариганів — вони щосили стискали примірники лондонської «Financial Times».