Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Хочемо повідомити, що радо приймаємо вашу щедру пожертву для заснування щорічного циклу лекцій Маршала Стрейдера «Психічне здоров’я у третьому тисячолітті». Безперечно, на ваше прохання ми запропонуємо пану Стрейдеру стати одним із трьох членів спеціального комітету, який обиратиме спікерів. Невдовзі з ним зв’яжеться ректор нашого університету Рауль Менендез. Він попросив мене передати вам вітання; до речі, на цьому тижні він обідав із вашим батьком.

Ми в боргу перед вами за цю та багато інших благодійних пожертв на підтримку досліджень та освіти в Мексиці. Важко навіть уявити, у якому стані перебував би наш університет без постійної підтримки з вашого боку та з боку невеликої спільноти ваших далекоглядних однодумців.

З повагою,

Рауль Ґомес, проректор Університету Мехіко

Текст супроводжувався приміткою від Пітера Макондо:

Я ніколи не кажу “ні”. Від цього подарунка не зможете відмовитися навіть ви! Побачимося завтра.

Маршал перечитав його двічі — без поспіху, прислухаючись до своїх відчуттів. Цикл лекцій Маршала Стрейдера — меморіал, що житиме вічно. Кому б це не сподобалося? Ідеальна страховка для самооцінки. Мине час, і якщо він колись почуватиметься недооціненим, то зможе згадати про курс лекцій, названий на його честь. Чи полетіти до Мехіко й виступити з лекцією — підвестися, неохоче піднявши руку, поволі обернутися і скромно зустріти вибух оплесків з боку вдячних слухачів.

Утім, ця радісна новина мала гіркий присмак: вона не могла його розрадити, адже він щойно випустив із рук можливість добряче заробити. Чи трапиться йому колись іще один настільки заможний пацієнт, який понад усе прагнув би зробити його багатою людиною? Містер Макондо запропонував йому «частку в одній з інвестицій», і Маршал гадав, про яку суму йшлося. П’ятдесят тисяч? Сто? Господи, та його життя могло б суттєво змінитися! Він швидко все підрахував. Навіть його власна стратегія (Маршал використовував спеціальну програму для аналізу фондового ринку «Fidelity» й пошуку точок входу й виходу) протягом останніх двох років приносила йому шістнадцять відсотків річних. Якби він пристав на пропозицію містера Макондо поторгувати на зарубіжних валютних ринках, то зміг би подвоїти чи навіть потроїти свої прибутки. Маршал усвідомлював, що він є слабким трейдером-аутсайдером, бо навіть якщо йому вдавалося дізнатися якусь дещицю інформації, зазвичай було вже запізно. А зараз, уперше в житті, йому випала нагода перетворитися на інсайдера.

Авжеж, у такій ролі він міг би себе забезпечити і йому нічого не бракувало б. Йому не треба було багато. Єдине, чого він потребував, — це мати трохи вільного часу, аби присвятити три-чотири дні на тиждень своїм дослідженням і написанню книги. А ще — грошей!

Поза тим, йому довелося від цього відмовитися. Чорт! Дідько! Трясця! Та чи був у нього вибір? Невже він хоче піти шляхом Сета Панде? Чи Сеймура Троттера? Маршал знав, що вчинив правильно.

У п’ятницю, коли Маршал наблизився до масивних мармурових дверей клубу «Pacific Union», він відчував неабияке хвилювання і навіть страх. Протягом багатьох років він навіть не мріяв потрапити до таких легендарних клубів, як «P. U.», «Burlingame» та «Bohemian Grove». Тепер ці двері відчинилися. Маршал на мить зупинився, глибоко вдихнув і увійшов до таємного лігва обраних.

Йому спало на думку, що це своєрідний фінал подорожі, яка розпочалася ще 1924 року в переповненому і смердючому відсіку для пасажирів третього класу. Саме тоді його батьки, ще зовсім діти, прибули до Елліс-Айленд із Саутгемптона на трансатлантичній баржі. Хоча ні, усе почалося значно раніше в Пруссіні, штетлі [21] Невеличке містечко, серед мешканців якого переважають євреї. біля польсько-російського кордону з хиткими дерев’яними будиночками із земляною підлогою. Саме в такій хатині зростав його батько: у дитинстві він спав у теплому куточку на великій глиняній печі, що займала більшу частину приміщення.

«Як вони дісталися з Пруссіни до Саутгемптона? — повсякчас гадав Маршал. — Суходолом? Чи на човні?» Він ніколи про це не запитував, а зараз було вже пізно. Його батьки перетворилися на порох — вони давно лежали поряд у високій траві на цвинтарі «Анакостія», що на околиці Вашингтона. Останнім свідком тієї великої подорожі, який би міг щось знати, був материн брат Лейбел — він доживав віку на довгій дерев’яній веранді будинку для літніх людей у Маямі-Біч — ця будівля зі стінами, вкритими рожевим тиньком, геть просякла сечею. Треба йому зателефонувати.