Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Діставшись обіднього залу, Пітер звернувся до мажордома:

— Емілю, ми готові замовити. Чи вдасться нам сьогодні скуштувати лосося в тісті? Il est toujours de´licieux. [22] Це завжди смачно ( фр .).

— Гадаю, я зможу вмовити шеф-кухаря приготувати його спеціально для вас, містере Макондо.

— Емілю, я пригадую, як ласував смачним лососем у «Cercle Union Interalliee», що в Парижі. — Він нахилися до Еміля і прошепотів: — Не кажіть про це французам, але тут він смакує мені значно краще.

Пітер невимушено теревенив з Емілем. Маршал не чув жодного слова; його вразила велич обіднього залу, включно з велетенською порцеляновою чашею, у якій розкошувала «мати всіх ікебан» — неперевершені тропічні орхідеї лилися каскадом із гілки червоного клена. «Якби ж то це бачила моя дружина», — подумав Маршал. За таку композицію хтось отримав чималі гроші, тож її маленьке хобі теж могло б перетворитися на щось справді корисне.

— Пітере, — мовив Маршал, коли їх всадовили за стіл, — ви так рідко буваєте в Сан-Франциско. Водночас ви є активним членом і цього клубу, і клубів у Цюриху та Парижі?

— Ні-ні, — з усмішкою мовив Пітер. Його розвеселила наївність Маршала. — За таких умов мені довелося б заплатити тут за сандвіч п’ять тисяч доларів. Усі ці клуби: «Circolo dell’Unione» в Мілані, «Atheneum» у Лондоні, «Cosmos» у Вашингтоні, «Cercle Union Interalliee» в Парижі, «Pacific Union» у Сан-Франциско, «Baur au Lac» у Цюриху — належать до однієї мережі, тож членство в одному з них гарантує привілеї під час відвідування інших. Власне, саме так я й познайомився з Емілем, який раніше пра­цював у паризькому «Cercle Union Interalliee», — з цими словами Пітер узяв своє меню. — Маршале, пропоную випити.

— Я питиму воду. «Calistoga», будь ласка. Сьогодні маю зустрітися ще з чотирма пацієнтами.

Пітер замовив дюбоне і содову, а коли їм принесли напої, підняв свою склянку:

— Хочу випити за вас і за цикл лекцій імені Маршала Стрейдера.

Маршал почервонів. Він настільки захопився клубом, що навіть забув подякувати Пітерові.

— Пітере, такий курс лекцій — велика честь. Я мав би одразу вам подякувати, але не міг викинути з голови останнього пацієнта.

— Останнього пацієнта? Отакої! Я думав, що, коли пацієнт покидає кабінет психотерапевта, той забуває про нього аж до початку наступного сеансу.

— Можливо, це був би ідеальний варіант. Але відкрию вам професійну таємницю: навіть найбільш стримані психотерапевти повсякчас думають про своїх пацієнтів і навіть подумки спілкуються з ними між сеансами.

— Без жодних доплат?

— На жаль, так і є. Тільки адвокати виставляють рахунки за «міркування».

— Цікаво, цікаво! Маршале, ви нібито говорите від імені всіх психотерапевтів, але я відчуваю, що йдеться саме про вас. Я часто думав про те, чому так мало отримував від інших спеціалістів. Можливо, ви більш самовіддано ставитеся до роботи й ваші пацієнти для вас важливіші?

Принесли лосося, однак Пітер цього не зауважив: він саме почав розповідати, що психотерапевти добряче розчарували й Адріану.

— Маршале, це одна з двох речей, про які я хотів сьогодні поговорити, — вів далі Пітер. — Адріана висловила велике бажання попрацювати з вами. Хоча б кілька сеансів. Їй треба залагодити деякі проблеми у стосунках із батьком, надто зараз, коли його життя добігає кінця.

Маршал, який завжди пильно вивчав класові відмінності, давно помітив, що представники вищого класу навмисно не бралися до їжі одразу; що більшими були статки, то довшою була пауза перед першим шматочком. Тож він доклав усіх можливих зусиль, аби витримати цю паузу разом із Пітером. Навіть не кинувши оком на лосося, пив воду маленькими ковточками, уважно слухав, кивав і врешті-решт запевнив Пітера, що радо попрацює з Адріаною.

Та зрештою його терпець увірвався і Маршал узявся до риби. Він тішився, що пристав на пропозицію Пітера скуштувати цього лосося. Риба була неперевершена. Тоненька й хрустка масляниста скоринка просто-таки танула в роті, її не треба було жувати. Варто було легенько притиснути шматочок язиком до піднебіння, як він розпадався на рожеві часточки, присмачені розмарином, які разом із теплим маслом легко ковзали стравоходом. «До дідька холестерин!» — міркував Маршал, почуваючись грішником.

Водночас Пітер уперше поглянув на свою тарілку, немовби дивуючись, що вона взагалі на столі. Він підхопив виделкою великий шмат риби, відклав її убік і знову заговорив:

— Добре. Ви потрібні Адріані, тож для мене це велике полегшення. Сьогодні вона вам зателефонує. Ось її візитка. Якщо вам не вдасться сконтактувати телефоном, вона просила зателефонувати їй до офісу й повідомити про час сеансу. Коли вам зручно — за потреби вона внесе зміни у свій робочий графік. Також я хотів би оплатити ці сеанси, ми вже узгодили це з Адріаною. Хочу відразу оплатити п’ять сеансів, — він простягнув Маршалові конверт із десятьма стодоларовими банкнотами. — Мені бракує слів, аби висловити свою вдячність за те, що ви з нею працюватимете. Звісно, тепер це ще більше спонукає мене віддячити вам.