Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Хоча Ернест у свої тридцять вісім видавався застарим для супервізії, Маршал вважав це чеснотою, а не слабкістю. Під час своєї практики у психіатричній клініці, що завершилася десять років тому, Ернест старанно уникав будь-яких знань, що стосувалися психотерапії. Натомість, почувши солодкі пісеньки «сирен» із галузі біологічної психіатрії, він зосередився на фармакологічному лікуванні психічних розладів, а після завершення практики вирішив присвятити кілька років лабораторним дослідженням у галузі молекулярної біології.

Ернест був не один. Більшість його ровесників обрали такий самий шлях. Десять років тому психіатрія стояла на порозі важливих біологічних відкриттів, надто коли йшлося про біохімічні причини психічних захворювань, психофармакологію, нові методи томографії для вивчення анатомії й функціонування мозку, психогенетику та неминуче відкриття хромосомного розташування специфічних генів, що спричиняли психічні розлади.

Утім, Маршала всі ці новітні розробки аж ніяк не вражали. Йому виповнилося шістдесят три роки, він так давно працював психотерапевтом, що вже встиг пережити кілька подібних позитивістських злетів. Він пам’ятав потужні хвилі екстатичного оптимізму (що зрештою перетворився на розчарування) з приводу появи торазину, психохірургії, мілтауну, резерпіну, пакаталу, ЛСД, тофранілу, літію, екстазі, бета-блокаторів, занаксу й прозаку. А тому його аж ніяк не дивував той факт, що зрештою ця молекулярно-біологічна лихоманка поступово згасала, а більшість екстравагантних припущень не знаходили підтвердження. Науковці починали усвідомлювати, що, імовірно, їм так і не вдалося виявити «неправильні» хромосоми, які викривлювали думки. Минулого тижня Маршал відвідав семінар, спонсором якого виступив університет: в рамках заходу провідні науковці презентували свої новітні дослідження далай-ламі. Маршал не був прибічником нематеріалістичних уявлень про світ, однак його потішила реакція далай-лами на нові світлини окремих атомів, що їх презентували науковці, та їхню непохитну віру в те, що поза матерією нічого не існує.

«А як щодо часу? — солодким голосом запитав далай-лама. — Ви вже бачили його молекули? І покажіть-но мені світлини сутності — вічної суті особистості».

Кілька років Ернест займався дослідженнями в галузі психогенетики; зрештою його розчарували і власне дослідження, і наукова політика, а тому він вирішив розпочати приватну практику. Протягом двох років працював виключно психофармакологом — зустрічі з пацієнтами тривали не більш ніж двадцять хвилин, після чого він призначав їм ліки. Та з часом (і в цьому зіграв свою роль Сеймур Троттер) Ернест усвідомив обмеженість, ба навіть вульгарність такого медикаментозного лікування. Він пожертвував сорока відсот­ками свого прибутку й поступово перейшов до психотерапевтичної практики.

Маршал віддавав Ернестові належне, адже він вирішив звернутися до експерта, щоб той став його супервізором, а також планував вступити до Інституту психоаналізу. Маршал здригався, думаючи про всіх психотерапевтів, психологів, соціальних працівників та консультантів, які займалися терапією без належної психоаналітичної підготовки.

Ернест, як завжди, увірвався до його кабінету, запізнившись на п’ять хвилин. Він налив собі чашку кави, засапано впав в італійське крісло з білої шкіри і почав порпатися у своєму портфелі в пошуках клінічних нотаток.

Маршал більше не цікавився причинами його запізнень. Протягом багатьох місяців він постійно про це запитував, але ніколи не отримував задовільної відповіді. Якось він навіть вийшов із роботи й зафіксував тривалість прогулянки від свого офісу до Ернестового. Чотири хвилини! Призначена на 11:00 зустріч Ернеста з пацієнтом мала закінчитися об 11:50, і навіть з відвідуванням туалету він мав би прибути до Маршала рівно опівдні. Утім, за словами Ернеста, йому завжди ставали на заваді непереборні обставини: пацієнт трохи затримався, треба було відповісти на важливий дзвінок або ж повернутися до офісу по нотатки. Завжди була якась причина.

Очевидно, що цією причиною був опір. Платити чимало грошей за п’ятдесятихвилинний сеанс, а потім систематично позбавляти себе десяти відсотків цих грошей і часу — на думку Маршала, це свідчило про амбівалентність Ернеста.

За інших обставин Маршал був би непохитним: він наполягав би на тому, щоб дослідити причини цих запізнень. Але Ернест не був його пацієнтом. Точніше, не зовсім так. Супервізія займає територію, що не належить нікому, — простір між терапією і навчанням. Траплялося, що кваліфікований супервізор виходив за межі конкретного випадку й занурювався в несвідомі мотиви й внутрішні конфлікти студента глибше. Однак за відсутності терапевтичної угоди існували певні межі, які супервізор не мав права порушувати.