Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Перш ніж ми перейдемо до запитань, я хочу звернути вашу увагу ще на один момент. Поміркуйте, як експерти з психічного здоров’я оцінюють процес переживання втрати чоловіка або дружини. Який період жалоби є ефективним? Коли вона минає? Через рік? Чи два? Здоровий глузд підказує, що жалоба має скінчитися, коли людина, яка пережила втрату, успішно відокремлює себе від втраченої половинки і повертається до нормального життя. Та насправді все набагато складніше! Значно складніше! Одним із моїх відкриттів у процесі дослідження стало те, що значна кількість вдів та вдівців (близько двадцяти п’яти відсотків) не просто повертаються до життя чи на попередній рівень свого функціонування — водночас у них спостерігається й суттєве особистісне зростання.

Ернест обожнював цю частину — слухачі завжди спри­ймали її як напрочуд важливу інформацію.

— Термін «особистісне зростання» не є ідеальним. Навіть не знаю, як варто назвати це явище, можливо, краще пасуватиме «посилене усвідомлення існування» . Та одне я знаю точно: певний відсоток удів та подеколи вдівців вчаться ставитися до життя зовсім інакше. У них розвивається абсолютно інша здатність оцінювати його цінність. З’являється новий перелік пріоритетів. Як можна схарактеризувати це явище? Хтось сказав би, що вони вчаться сприймати дрібниці як щось справді дрібне й несуттєве. Вони вчаться відмовлятися робити те, чого їм робити не хочеться, вчаться присвячувати себе дійсно важливим аспектам життя: любові друзів та родині. А ще вони вчаться втамовувати спрагу з власних творчих джерел, відчувати зміну пір року, помічати красу природи. Та, мабуть, найбільш важливим є те, що вони віднаходять внутрішнє відчуття своєї минущості, а тому вчаться жити тут і тепер замість відкладати життя на потім — чекати наступних вихідних, літньої відпустки чи виходу на пенсію. У своїй книзі я описав це більш детально, а також наголосив на причинах і передумовах такого «усвідомленого існування». А тепер пропоную перейти до запитань.

Ернест просто обожнював запитання на кшталт: «Як довго ви працювали над книгою?», «Чи описані в ній реальні випадки, а якщо так, то як щодо конфіденційності?», «Про що буде ваша наступна книга?», «Наскільки ефективною є психотерапія, коли йдеться про переживання втрати?» Запитання щодо ефективності терапії зазвичай лунали з вуст тих, хто нещодавно зіткнувся із втратою, тож Ернест намагався відповідати на них максимально делікатно. Зокрема зауважував, що втрата має певні межі — люди, які її переживають, здебільшого повертаються до нормального життя як із терапією, так і без неї. Доказів на користь того, що ті, хто звернувся по допомогу до психотерапевта, вже за рік почуваються краще, аніж ті, хто цього не зробив, не існує. Утім, аби не принижувати значущості терапії, Ернест похапцем додав, що вона може зробити перший рік після втрати менш болісним, і на користь цього є докази. А ще є незаперечні докази на користь того, що терапія ефективна для людей, які пізнали втрату і страждають від сильного відчуття провини чи люті.

Запитання були банальними і ввічливими — більшого від публіки Пало-Альто він і не чекав. Разючий контраст, якщо згадати Берклі: там слухачі засипали його зухвалими й дратівливими запитаннями. Ернест кинув оком на свій годинник, жестом показав ведучій вечора, що виступ завершено, закрив теку з нотатками й сів. Після формальної подяки від власника книжкової крамниці, зал вибухнув оплесками. Ернеста оточили шанувальники з книжками. Підписуючи кожну книжку, він доброзичливо всміхався. Можливо, він дав волю фантазії, але скидалося на те, що кілька симпатичних жінок дивилися на нього з неабияким зацікавленням, затримуючи свій погляд на кілька зайвих секунд. Утім, він на це не реагував: на нього чекала Нен Карлін.

Натовп поступово розсмоктувався. Нарешті Ернест міг повернутися до Нен. І як воно буде? Запропонувати їй випити капучино в кав’ярні крамниці? Чи обрати місце, де не так людно? Чи просто перекинутися кількома фразами тут, у книжковій крамниці, а потім узагалі про все це забути? Що робити? Серце знову закалатало у грудях. Він роззирнувся — де ж вона?

Ернест закрив свій портфель і кинувся шукати її по крамниці. Однак Нен ніде не було. Він знову зазирнув до читального залу. Той був порожній, і тільки на стільці Нен незворушно сиділа жінка — сувора, струнка, з коротким кучерявим волоссям і пронизливим злим поглядом. Попри це, Ернест спробував упіймати її погляд. Та вона знову відвела очі.