Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Мій дідусь народився в Неаполі, — мовила Керол. — Я майже його не пам’ятаю, але пригадую, що він вчив мене грати в шахи. І коли ми закінчували партію й починали збирати фігури, він завжди говорив ту саму фразу, я чую його м’який голос навіть зараз: «Ось бачиш, Керол, життя подібне до шахової партії: коли гру закінчено, всі фігури — пішаки, королі, королеви — потрапляють до однієї коробки». Маршале, вам теж варто було б над цим поміркувати: партія закінчується, тож королі, королеви й пішаки опиняються в одній коробці . Побачимося завтра в той самий час.

Повернувшись із Нью-Йорка, Маршал зустрічався з Керол щодня. Спершу вона двічі приїжджала до нього додому, а потім він таки змусив себе дістатися до її офісу. Минув тиждень, Маршал почав виходити зі стану заціпеніння й намагався зрозуміти власну роль у тому, що трапилося. Колеги Керол помітили, що цей клієнт приходить до неї щодня, і цікавилися, що трапилося. Вона зазвичай відповідала: «Непроста справа. Не можу нічого сказати — йдеться про конфіденційність».

Увесь цей час Керол консультувалася з Ернестом. Вона дотримувалася всіх його порад, що виявилися напрочуд ефективними і мали просто-таки магічну силу.

Одного дня, коли Маршал знову тупцяв на місці, вона запропонувала йому ідею з написом на надгробку, що її запропонував Ернест.

— Маршале, протягом усього життя ви зосереджувалися на матеріальному, прагнули заробляти гроші та купувати те, про що мріяли: статус, шедеври мистецтва… Я припускаю, що гроші перетворилися на ваше «я», вони уособлюють те, яким є ваше життя. Невже ви хотіли б, щоб вони перетворилися на емблему вашого життя, на його підсумок? Ви коли-небудь думали про те, яку фразу хотіли б бачити на своєму надгробку? Хотіли б закарбувати у камені своє прагнення до багатства й накопичення?

Крапелька поту потрапила Маршалу в око, і він кліпнув.

— Це непросте запитання, Керол.

— Хіба ж я не маю про це запитувати? Прошу, поміркуйте над цим заради мене. Кажіть усе, що спадає на думку.

— Перше, що спадає на думку — це слова детектива з Нью-Йорка. Він сказав, що я надто гордий і мене засліпила жадібність і жага помсти.

— Ви хотіли б, аби про це написали на вашому надгробку?

— У жодному разі. Це те, що найбільше мене жахає. Та, може, саме на це я й заслуговую, можливо, все моє життя перетворилося на шлях до такої епітафії.

— Отже, ви не хочете бачити там цих слів. Тоді, — мовила Керол, кинувши оком на свій годинник, — ви знаєте, що слід робити. Ви маєте змінити своє життя. На сьогодні все, Маршале.

Маршал кивнув, підняв куртку з підлоги й поволі її вдягнув. Він хотів було вже йти геть, як раптом промовив:

— Мені холодно… я тремчу… це запитання про надгробок… Воно мене шокувало. Керол, з такою важкою артилерією слід поводитися дуже обережно. Знаєте, про кого я згадав? Пригадуєте, ви колись запитували мене про психотерапевта, до якого мав звернутися ваш знайомий? Ернест Леш — я був його супервізором. Це на нього схоже. Я завжди застерігав його від подібних запитань. А він називав це «екзистенційною шоковою терапією».

Керол майже підвелася, але не змогла втриматися:

— Отже, ви гадаєте, що це поганий метод? Ви тоді дуже розкритикували Леша.

— Ні, я не вважаю, що це погана терапія для мене. Навпаки — вона просто чудова. Завдяки їй я прийшов до тями. Щодо Ернеста Леша… мені не варто було так про нього говорити. Я хотів би забрати деякі свої слова назад.

— Чому ж ви висловлювалися настільки категорично?

— Через зарозумілість. Ми говорили про це минулого тижня. Я його не сприймав, бо гадав, що тільки мій підхід до психотерапії є правильним. Я був поганим супервізором. І він мене нічого не навчив. Я ніколи не вчуся.

— Отже, яка ваша думка про нього? — поцікавилася Керол.

— Ернест хороший. Ні, не просто хороший. Він гарний психотерапевт. Я кепкував із нього — мовляв, він багато їсть через те, що віддає себе пацієнтам, поринає в їхні проблеми, а вони його просто-таки висмоктують… Та якби мені довелося звернутися до психотерапевта, я обрав би того, який віддає себе пацієнтам до останку. Якщо найближчим часом мені не вдасться вилізти з цього провалля й доведеться передати комусь своїх пацієнтів, я волів би, щоб їх лікував Ернест.

Маршал підвівся.

— Час вичерпано. Дякую, що подарували мені кілька зайвих хвилин.

Попри те, що вони зустрічалися дуже часто, Керол ніяк не наважувалася розпитати Маршала про його шлюб. Імовірно, вона вагалася через свій невдалий досвід сімейних стосунків. Урешті-решт, одного дня, коли Маршал зауважив, що може бути відвертим тільки з нею, Керол вхопилася за ці слова й поцікавилася, чому він не може поговорити з дружиною. Коли ж він почав говорити, вона зрозуміла, що Ширлі й гадки не має про нью-йоркське шахрайство. Як не знає й про те, наскільки йому важко… і що він потребує допомоги.