Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Батько мав крихітну крамничку на розі П’ятої та Р-стрит у Вашингтоні, приблизно шість квадратних метрів. Ми жили поверхом вище. Одного разу до крамниці прийшов клієнт, який хотів придбати пару робочих рукавиць. Батько жестом показав на задні двері, зауваживши, що йому треба принести їх з комори, і попросив кілька хвилин почекати. Комори в нас не було. Задні двері виходили на вулицю. Він побіг на ринок за два квартали, придбав рукавиці за дванадцять центів і продав їх за п’ятнадцять.

Маршал дістав хустинку й добряче висякався, а тоді витер сльози, які його аж ніяк не бентежили. Після повернення з Нью-Йорка він уже не намагався приховати свою вразливість і плакав щоразу, коли вони з Керол зустрічалися. Керол сиділа мовчки, аби йому не заважати, і намагалася згадати, коли востаннє бачила сльози чоловіка. Її брат Джеб ніколи не плакав, попри те що його кривдили всі: батько, мати, шкільні хулігани… Подеколи вони робили це, аби побачити, як він плаче.

Маршал закрив обличчя хустинкою. Керол нахилилася до нього й стиснула його руку:

— Ви оплакуєте свого батька? Він ще живий?

— Ні, він помер молодим, його загнала в домовину крамниця. Забагато біганини. Забагато угод на три центи. Коли я міркую про заробляння грошей, їхню втрату чи марнування, я бачу перед собою батька в білому фартуху, поплямованому курячою кров’ю. Ось він біжить засміченою вулицею, вітер дмухає йому в обличчя, чорне волосся тріпоче, він жадібно хапає повітря… а в руці тримає пару рукавичок за двана­дцять центів, немовби то олімпійський факел.

— А де ж ви, Маршале?

— Цей образ є колискою моїх пристрастей. Можливо, це і є той поворотний момент, що вплинув на моє подальше життя.

— Ваше ставлення до грошей зумовив саме цей випадок? — запитала Керол. — Себто, якщо ви зароблятимете більше, кістки вашого батька не торохтітимуть тією вулицею?

Маршал був приголомшений. Він поглянув на свого адвоката ще з більшою повагою. Елегантна сукня насиченого рожевого відтінку вигідно підкреслювала її ідеальну фігуру, і Маршал пожалкував, що сьогодні не поголився та вдягнув пошарпаний спортивний костюм.

— Те, що ви сказали… Мені аж подих перехопило. Маю поміркувати про ці кістки, що й досі торохтять…

Запала довга тиша. А тоді заговорила Керол:

— Про що ви зараз думаєте?

— Про задні двері. Ця історія про рукавички… йдеться не тільки про гроші, але й про ці двері.

— Задні двері в крамничці вашого батька?

— Саме так. Те, що він прикидався, що вони ведуть до комори, а не на вулицю… Це ж метафора всього мого життя. Я прикидаюся, що маю інші кімнати… але глибоко всередині усвідомлюю, що в мене немає комори, де зберігається товар… Я входжу й виходжу через задні двері, ось і все.

— Авжеж, клуб «Pacific Union», — мовила Керол.

— Ви маєте рацію. Уявіть, що це означало для мене: нарешті, нарешті я отримав можливість увійти через головний вхід! Макондо знав, що я не зможу встояти: надто великою була спокуса долучитися до світу обраних. Я зустрічаю багатих пацієнтів щодня. Ми досить близькі, обговорюємо інтимні питання, вони потребують моєї допомоги. І водночас я знаю своє місце. Це ж очевидно: якби я не був психоаналітиком, ми ніколи не зустрілися б за інших обставин, вони не приділили б мені ані хвилини свого часу. Я подібний до парафіяльного священика з бідної родини, до якого приходять сповідатися багатії. Що ж до клубу «Pacific Union»… То був символ досягнення. Нарешті я вирвався з крамниці на розі П’ятої та Р-стрит — піднімаюся мармуровими сходами, стукаю мідним молоточком у двері, заходжу всередину й бачу перед собою розкішні зали, облямовані червоним оксамитом. Я прагнув досягти цієї мети протягом усього життя!

— А там на вас чекає Макондо, і він значно аморальніший, аніж усі відвідувачі крамнички вашого батька.

Маршал кивнув.

— Знаєте, коли йдеться про клієнтів мого батька, в мене зринають виключно теплі спогади. Пригадуєте, я розповідав про клієнта, який змусив мене піти до казино «Avocado Joe’s»? Я ніколи не відвідував подібні заклади… вважав, що це неприпустимо. Хочете дізнатися правду? Мені там сподобалося. І я не жартую — я почувався, як удома. Там було значно комфортніше, аніж у клубі «Pacific Union». То був мій світ. Я неначе зустрівся з відвідувачами нашої крамнички на розі П’ятої та Р-стрит. І водночас це відчуття мені страшенно не подобалося. Скидалося на те, що я опинився на нижчому рівні… і те, що це було запрограмовано ще в дитинстві, дуже мене непокоїть. Я можу досягти більшого. Протягом усього життя я казав собі: «Треба струсити з черевиків крамничний пил. Я можу злетіти вище».