Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Водночас його вабила і вразливість Каролін. На перший погляд, це була досить жорстка й непохитна жінка (імовірно, на це вплинула її робота в суді), але за умов тактовного заохочення вона не відмовлялася досліджувати свої вразливі місця. Скажімо, страх передати негативне ставлення до чоловіків своїй доньці, переживання через зраду батька, жаль із приводу смерті матері й нарешті відчай, бо ж вона потрапила у пастку через чоловіка, якого зневажала.

Попри те, що Ернеста страшенно вабило до Каролін, він незмінно дотримувався стандартів психотерапії та повсякчас стежив за своєю поведінкою. На його думку, психотерапія була ефективною. Він мав велике бажання допомогти цій пацієнтці, тож завжди залишався максимально зосередженим і повсякчас звертав її увагу на важливі інсайти. Скажімо, нещодавно Каролін довелося усвідомити наслідки гіркоти та образи, що супроводжували її протягом усього життя, а також те, що вона навіть не припускала, що можна жити по-іншому.

Щоразу, коли Каролін намагалася відволікти його увагу від психотерапевтичного процесу (а це траплялося на кожному сеансі, коли вона починала цікавитися його особистим життям або благала про фізичний контакт), Ернест рішуче чинив їй опір. Можливо, подеколи навіть занадто рішуче, зокрема під час минулого сеансу на її прохання посидіти разом на кушетці він відповів порцією екзистенційної шокової терапії. Ернест провів на папері лінію і рисками позначив на ній день народження Каролін та день її смерті. Він простягнув їй аркуш і попросив поставити позначку там, де вона перебуває зараз. А тоді запропонував поміркувати на цим протягом кількох хвилин.

Ернест використовував цей інструмент і з іншими пацієнтами, але йому ще ніколи не вдавалося отримати таку потужну реакцію. Каролін поставила хрестик — три чверті її життя вже проминули. Кілька хвилин вона мовчки на нього витріщалася, відтак зауважила: «Життя таке коротке» й розридалася. Ернест хотів, щоб вона продовжувала говорити, але жінка тільки заперечно хитала головою, повторюючи:

— Я не знаю. Я й гадки не маю, чому плачу.

— Гадаю, мені відома причина ваших сліз, Каролін. Ви плачете через усе те непрожите життя, що завмерло у вас всередині. Сподіваюся, що в результаті нашої співпраці нам вдасться вивільнити якусь його частину.

Почувши це, Каролін ще сильніше розплакалася, а тоді знову вибігла з офісу, не обійнявши його на прощання.

Ернесту завжди подобалися ці обійми, вони перетворилися на невід’ємну складову сеансу. Попри це, він уперто ухилявся від усіх пропозицій Каролін щодо фізичного контакту, окрім її прохань подеколи посидіти з нею на кушетці. Зазвичай Ернест припиняв ці ритуали вже за кілька хвилин чи навіть раніше, якщо Каролін присувалася надто близько або ж його охоплювало збудження.

Однак Ернест не міг не помічати тривожних сигналів, що надходили зсередини. Він усвідомив, що його хвилювання у «дні Каролін» було так само зловісним, як і те, що вона проникла в його фантазії, зокрема й мастурбаційні. Але найбільш загрозливим він вважав той факт, що місцем «втілення» фантазій завжди був його кабінет. Він отримував невимовне задоволення, уявляючи, як Каролін сидить навпроти нього в кабінеті й розповідає про свої проблеми, а він манить її до себе пальцем і пропонує сісти до нього на коліна. Вона не припиняє говорити, тоді як Ернест повільно розстібає ґудзики на її блузці, бюстгальтер, пестить і цілує груди, ніжно знімає панчохи і поволі спускається на підлогу разом із нею. Вона продовжує говорити з ним як пацієнтка з психотерапевтом, а він тим часом із насолодою входить у неї й починає неквапно рухатися, наближаючись до жаданого оргазму.

Ці фантазії збуджували й водночас були огидними — вони підривали фундамент служіння людям, якому він присвятив усе своє життя. Ернест чудово усвідомлював, що сексуальний потяг до Каролін підігрівало відчуття влади над нею, те, що така психотерапевтична ситуація була неприпустимою. Руйнування сексуальних табу завжди збуджувало. Хіба ж сто років тому Фройд не зауважував, що табу не знадобилися б, якби заборонена поведінка не перетворювалася на джерело спокуси. Та навіть абсолютне усвідомлення джерела спокуси в його фантазіях жодним чином не применшувало їхню силу та принадність.

Ернест розумів: він потребує допомоги. Для початку він знову вирішив звернутися до професійної літератури з еротичного перенесення — і знайшов у цих працях більше корисної інформації, аніж можна було сподіватися. По-перше, його неабияк заспокоїв той факт, що з подібною проблемою стикалися цілі покоління психотерапевтів. Як і Ернест, більшість із них дотримувалися думки, що в психотерапії не варто уникати еротичного матеріалу, як не варто й ставитися до нього з несхваленням чи засудженням, бо тоді ці думки застрягнуть у підсвідомості й пацієнтка відчуватиме, що її фантазії є небезпечними й деструктивними. Фройд наполягав на тому, що еротичне перенесення є джерелом цінної інформації. Він навіть дібрав вишукану метафору: відмова досліджувати еротичне перенесення подібна до спіритичного сеансу, під час якого духа відпускають назад, ні про що не запитуючи.