Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Протягом перших шести місяців Джесс неодноразово пояснював, чому відмовився від співпраці з попереднім психотерапевтом, однак відмовлявся називати його ім’я. Сестра частенько розповідала йому, що психотерапевти обожнюють пліткувати одне про одного. Минали тижні, врешті-решт Джесс почав довіряти Ернестові, і одного дня в нього таки вихопилося це ім’я: Маршал Стрейдер.

Ернест був приголомшений. Тільки не Маршал Стрейдер! Тільки не його «непохитна скеля»! Перед Ернестом постала та сама дилема, що й перед його пацієнтом. Він не міг сказати Маршалові правду, бо ж ішлося про дотримання конфіденційності, — і водночас не міг продовжувати супервізію, знаючи такий «пекучий» секрет. Утім, він не надто цим переймався, оскільки вже давно планував припинити заняття з супервізором, тож зізнання Джесса просто допомогло йому зробити цей крок.

Страшенно хвилюючись, він повідомив про своє рішення Маршалу:

— Маршале, я вже давно відчуваю: час перерізати пуповину. Ви пройшли зі мною довгий шлях, і тепер, у віці тридцяти восьми років, мені треба покинути «батьківський дім» і розпочати самостійне життя.

Ернест гадав, що Маршал усіляко цьому опиратиметься. Він навіть знав напевне, що той йому скаже: спершу наполягатиме на тому, аби проаналізувати, що спонукало його до раптового припинення супервізії. Відтак його, поза сумнівом, зацікавить, коли саме Ернест вирішив це зробити. А щодо патетичного прагнення самостійного життя — о, Маршал умить із ним розбереться! Звісно, він скаже, що це черговий прояв «юнацького іконоборства», і, можливо, припустить, що така спонтанність свідчить про брак зрілості й потреби в самопізнанні, які є вкрай необхідними для вступу до Інституту психоаналізу.

На диво, Маршал нічого не зробив — він чомусь мав виснажений і байдужий вигляд. А тоді без особливого ентузіазму зауважив: «Може, й ваша правда — саме час. Ми завжди можемо повернутися до співпраці в майбутньому. Нехай щастить, Ернесте! Мої найкращі побажання!»

Почувши ці слова й завершивши супервізію, Ернест не відчув полегшення — натомість почувався спантеличеним. І, поза сумнівом, розчарованим. Він волів би, щоб Маршал його засуджував, бо така байдужість аж ніяк не надихала.

Ернест півгодини читав довжелезну статтю про сексуальні стосунки між психотерапевтом і пацієнткою, що її надіслав йому факсом Пол. Дочитавши, він вирішив зателефонувати другові.

— Дякую за «офісних Ромео й закоханих лікарів»! Господи, Поле!

— Ага, бачу ти отримав мій факс.

— На жаль, так.

— Чому ж «на жаль», Ернесте? Стривай, хочу перевести дзвінок на радіотелефон і зручно вмоститися в кріслі. Маю передчуття, що наша розмова буде просто-таки легендарною. Гаразд… запитаю знову — чому «на жаль»?

— Бо йдеться аж ніяк не про «офісного Ромео». Ця стаття принижує дещо дуже цінне, те, про що автор і гадки не має. Банальні фрази можуть легко перетворити вишукане на вульгарне!

— Це ти так гадаєш, бо бачиш усе зсередини, ти до цього близький. Та було б непогано, щоб ти зрозумів, як це виглядає зовні. Ернесте, я хвилююся за тебе відтоді, як ми востаннє бачилися. Почуй себе: «Треба бути відвертим, любити пацієнтку, зважати на те, що вона прагне дотиків, бути досить гнучким, аби забезпечувати той рівень близькості, якого вона прагне в психотерапії!» Я гадаю, що ти перевищуєш швидкість на слизькій дорозі! І мчиш назустріч серйозним проблемам! Послухай, ми ж давно знайомі, і ти чудово знаєш, що з самого початку я висміював ортодоксальних фройдистів, чи не так?

Ернест гмикнув на знак згоди.

— Та коли їхній ґуру зауважив: «Ми не знаходимо об’єкт любові, а віднаходимо його», у цьому щось таки було. Пацієнтка розбурхала у твоїй свідомості щось особливе… те, що сформувалося раніше, — можливо, дуже давно.

Ернест мовчав.

— Гаразд, тоді відгадай загадку: яка жінка безумовно обожнювала кожнісіньку молекулу твого тіла? Маєш три спроби!

— О ні, Поле. Ти ж не збираєшся знову торочити нісенітниці про мою матір? Я ніколи не заперечував того факту, що мав дбайливу матір. Завдяки їй перші роки мого життя були чудовим стартом; у мене розвинулася базова довіра — імовірно, саме з дитинства і «проростає» прагнення до відвертості й чесності. Але вона не була гарною матір’ю, коли я почав жити окремо; вона до самої смерті так і не змогла пробачити мені те, що я її покинув. Отже, до чого ти ведеш? Що на світанку свого життя я, жовтороте каченя, отримав своєрідне тавро і з того часу невпинно шукаю свою матір-качку? Хай навіть так, — вів далі Ернест, знаючи ці рядки напам’ять, бо вони з Полом не вперше торкалися цієї теми, — я погоджуюся з тобою. Частково! Однак із твого боку це чистісінький редукціонізм: виходить, що я дорослий, який і досі прагне віднайти матір, яка все йому пробачає. Це повне лайно! І я, і всі інші люди набагато глибші, аніж ти гадаєш. Як і вся галузь психоаналізу, ти припускаєшся помилки, забуваючи, що стосунки можуть існувати тут і тепер — вони реальні, на них не впливає минуле, вони є тією миттю, коли дві душі торкаються одна до одної… на них швидше впливає майбутнє, аніж спогади з раннього дитинства. Це «те, чого ще немає» — те, що приготувала доля. Це наше товариство, те, як ми гуртуємося, аби вистояти у складних екзистенційних життєвих ситуаціях. І така форма стосунків — чистота, розуміння, взаємність, рівність — для нас є справжнім спасінням. Це найпотужніша сила, що допомагає нам зцілювати.