Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

— Ви хочете, щоб я пішов з вами на гру й дивився, як ви граєте? — Маршал відчув неабияке полегшення. Попри те, що прохання Шеллі було досить дивне, ще кілька хвилин тому Маршала страхало зовсім інше. Зараз він готовий пристати на будь-яку пропозицію, яка допоможе йому забути про лікаря Сандерленда та позбутися Шеллі.

— Жартуєте? Щоб ви прийшли на гру з моїми хлопцями? Ото було б видовище: я припхався на гру зі своїм мозкоправом і кушеткою! — Шеллі зареготав, ляскаючи себе по колінах. — Оце так… супер… про нас складали б легенди… та хлопці згадуватимуть про це і в наступному тисячолітті!

— Я радий, що потішив вас, містере Меррімен. Хоча не зовсім розумію, що саме вас розвеселило. Може, розкажете детальніше, що саме ви запланували?

— Є тільки один можливий варіант. Ми з вами поїдемо до професійного казино, і ви спостерігатимете, як я граю. Нас ніхто не впізнає. Подорожуватимемо інкогніто.

— Хочете, аби я поїхав із вами до Лас-Веґаса? Тобто я маю скасувати сеанси інших пацієнтів?

— Стривайте, доку! Ви знову за своє! Сьогодні ви геть знервовані. Уперше вас таким бачу. Хіба хтось казав про Лас-Веґас чи скасування сеансів? Усе дуже просто. Два­дцять хвилин автівкою на південь — неподалік від дороги, що веде до аеропорту, є першокласна гральна кімната «Avocado Joe’s». Я прошу вас (і це моє останнє прохання) присвятити мені один вечір вашого життя. Власне, дві-три години. Ви спостерігатимете за моєю поведінкою під час гри. Наприкінці кожної роздачі я непомітно показуватиму вам свої карти, щоб ви точно знали, що в мене на руках. Ви ж спостерігатимете за тим, як я тримаюся, маючи гарні карти, коли блефую, коли беру ще одну карту, щоб зібрати фул-хаус чи флеш… чи коли мені абсолютно байдуже, які саме карти відкриють. Ви маєте звертати увагу на все: мої руки, жести, міміка, погляд, те, як я перебираю свої фішки, смикаю себе за вуха, чухаю яйця, щипаю себе за ніс, кахикаю, ковтаю слину — геть-чисто все.

— Ви сказали, що це «останнє прохання»? — уточнив Маршал.

— Точно! На цьому ваша робота закінчується. Далі все залежатиме виключно від мене — я маю взяти інформацію до уваги, проаналізувати її та використовувати в майбутньому. Після «Avocado Joe’s» ви вільні, бо зробили все можливе, що міг зробити мозкоправ.

— А… ем-м-м… ми могли б це якось зафіксувати? — У голові Маршала шалено крутилися коліщатка. Лист від Шеллі з підтвердженням ефективності його роботи міг би його врятувати: Маршал негайно надіслав би його факсом Сандерленду.

— Це ви про щось на кшталт листа з моїм підписом, у якому йшлося б про ефективність курсу лікування?

— Авжеж, щось таке. Неформальний текст — виключно для нас із вами, де йшлося б про те, що я успішно вас вилікував і всі симптоми зникли, — мовив Маршал.

Шеллі завагався — у його голові теж роїлися численні думки.

— Доку, я міг би на це пристати… якщо натомість ви дасте мені листа, в якому зазначите, що задоволені моїми результатами. Це може стати в пригоді, коли я лікуватиму свої «шлюбні рани».

— Гаразд, час підбити підсумки, — мовив Маршал. — Я їду з вами до «Avocado Joe’s» і протягом двох годин спостерігаю за вашою грою. Відтак ми обмінюємося листами і наша співпраця завершується. Згодні? Потиснемо руки? — Маршал простягнув Шеллі свою долоню.

— Це може тривати дві з половиною години: мені знадобиться трохи часу, щоб підготувати вас до гри, а коли вона закінчиться, ви поділитеся своїми спостереженнями.

— Гаразд. Тоді розраховуймо на дві з половиною години.

Вони потисли один одному руки.

— Отже, — мовив Маршал, — о котрій ми маємо бути в «Avocado Joe’s»?

— Пропоную сьогодні о восьмій. Завтра ми з Віллі їдемо до Ла-Кости, де пробудемо цілий тиждень.

— Сьогодні не вийде. Маю консультацію з одним із студентів.

— Шкода, мені так хотілося якнайшвидше взятися до справи! А скасувати не вийде?

— Це неможливо. Я пообіцяв.

— Гаразд. За тиждень я повернуся, тож як щодо наступної п’ятниці о восьмій вечора? Зустрінемося в ресторані «Avocado Joe’s».

Маршал кивнув. А коли Шеллі нарешті пішов, він повалився у своє крісло, відчуваючи неабияке полегшення. «Дивовижно! Як це сталося?» — гадав він. Аж не віриться, що він, один із провідних світових аналітиків, відчуває полегшення й не може дочекатися зустрічі з пацієнтом в «Avo­cado Joe’s»!

Він почув, що в двері постукали, — повернувся Шеллі, який знову вмостився у своєму кріслі.

— Забув вам дещо сказати, доку. За правилами «Avocado Joe’s», ніхто не може просто стояти і спостерігати за гравцями. Вам доведеться зіграти зі мною. Ось, я дещо вам приніс.