Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Отже, Маршал вирішив узяти гроші за пропущений сеанс. Рішення було правильне — він це чудово розумів. Але ж чому на душі так кепсько? Чому йому не вдається позбутися похмурого й важкого відчуття, що він шкодуватиме про це рішення протягом усього життя?

Це гнітюче відчуття виявилося крихітною хмаринкою, порівняно зі штормом, що здійнявся навколо його ініціативи з приводу виключення Сета Панде з лав Інституту психо­аналізу. Арт Букерт, відомий автор гумористичних колонок, ухопився за їхнє оголошення про «відкликання пацієнтів» у «San Francisco Chronicle» обома руками («Не тільки FORD, TOYOTA i CHEVROLET відкликають свою продукцію! ТЕПЕР ЦЕ РОБЛЯТЬ І ПСИХОТЕРАПЕВТИ!») й написав сатиричний нарис про те, що невдовзі психотерапевти відкриватимуть свої кабінети в автомайстернях, пропонуючи експрес-сеанси для клієнтів, які чекають на свої автомобілі. У колонці зазначалося, що за умов такого партнерства психотерапев­ти й працівники автосервісу зможуть надавати клієнтам спільне гарантійне обслуговування строком на п’ять років: контроль гальм та імпульсивності, системи запалювання і впертості, автоматичного змащування і заспокійливих механізмів, керування автівкою і настроєм, випускної системи й нормалізації роботи шлунково-кишкового тракту, головного вала й потенції.

Колонку Букерта, що мала назву «Генрі Форд і Зиґмунд Фройд відтепер працюватимуть разом», одночасно опуб­лікували «The New York Times» та «The International Herald Tribune». Президент інституту Джон Велдон, на якого напосілися журналісти, одразу вмив руки й порадив їм звертатися до Маршала, бо ж саме йому й належала ідея «відкликання». З усіх куточків країни йому надходили численні телефонні дзвінки від незадоволених колег-психотерапев­тів. А одного дня зателефонували очільники чотирьох інститутів психоаналізу: з Нью-Йорка, Чикаго, Філадельфії та Бостона, аби висловити своє занепокоєння з приводу ситуації.

Маршал доклав усіх зусиль, щоб їх заспокоїти, і зауважив, що на пропозицію відгукнувся тільки один пацієнт. Він додав, що сам узявся його лікувати, застосовуючи ефективний курс короткотривалої терапії, і що оголошення про «відкликання» більше не публікуватимуть.

Але Маршалові аж ніяк не вдавалося заспокоїти розлюченого лікаря Сандерленда, президента Міжнародної асоціації психотерапевтів, який зателефонував йому, аби повідомити прикру новину: Шеллі Меррімен наполегливо телефонував до його офісу й надсилав численні факси, стверджуючи, що методи лікування Сета Панде завдали йому непоправної шкоди. Містер Меррімен погрожував, що позиватиметься до інституту, якщо найближчим часом вони не задовольнять його фінансові вимоги.

— Що, чорт забирай, у вас коїться? — запитав він. — З нас регоче вся країна! І це не вперше! Пацієнти приносять на сеанси примірники «Listening to Prozac»; [25] Праця Пітера Крамера про вплив антидепресантів на особистість. фармацев­тичні компанії, нейрохіміки, біхевіористи й такі критики, як Джеффрі Мессон, підривають наш фундамент; нас хапають за п’яти позови щодо відновлених спогадів і зустрічні позови щодо імплементованих. Хай йому грець, це не те — повторюю, НЕ ТЕ! — що потрібно нашій галузі зараз! Хто дозволив вам розміщувати це оголошення?

Маршал спокійно пояснив, що ситуація вимагала негайних рішучих дій, тож уникнути «відкликання» було просто неможливо.

— Мені шкода, що вас не поінформували про це, лікарю Сандерленд, — додав Маршал. — Коли ви ознайомитеся з усіма нюансами нашої ситуації, то зрозумієте, що наш учинок був цілком логічним. Ба більше — ми діяли згідно з протоколом. Уже наступного дня після голосування ми з Реєм Веллінґтоном, секретарем Міжнародного інституту, перевірили всі документи.

— Веллінґтоном? Я щойно дізнався, що він перевозить свій офіс і всю клініку до Каліфорнії! Авжеж, це логіка брюссельської капусти і шпинату з Південної Каліфорнії! Скидається на те, що ця катастрофа розвивається за голлівудським сценарієм!

— Лікарю Сандерленд, Сан-Франциско розташоване в Північній Каліфорнії, за чотириста миль на північ від Голлівуду — відстань приблизно та сама, що й між Бостоном та Вашингтоном. Ми не в Південній Каліфорнії. Повірте мені: ми керуємося північною логікою.

— Північною логікою? Лайно! Чому ж ваша північна логіка не підказує вам, що лікареві Панде вже сімдесят чотири й він помирає від раку легень? Знаю, він уже всім набрид, але скільки йому лишилося? Рік? Чи два? Ви ж дотримуєтеся консервативних поглядів у психоаналізі. Трохи терпіння й стриманості, і природа сама прорідить ваш сад від бур’янів. Але годі! — вів далі Сандерленд. — Маємо те, що маємо. Зараз треба думати про майбутнє: я маю негайно вирішити цю проблему, і мені потрібно, щоб ви до цього долучилися. Ідеться про позов цього Шеллі Меррімена, який є для нас справжньою загрозою. Він хоче, аби йому виплатили компенсацію в розмірі сімдесяти тисяч доларів. Наші адвокати переконані, що він може погодитися на половину суми. Звісно, ми не хотіли б створювати подібний прецедент. Чи є у вас думки з цього приводу? Наскільки серйозна ця загроза? Чи зможуть сімдесят або тридцять п’ять тисяч доларів угамувати цього Меррімена? Він нас більше не потурбує? За ці гроші можна купити мовчання? Чи стане йому витримки, аби не базікати?