Ялом Ірвін - Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Маршал відповів одразу ж, і його голос звучав напрочуд упевнено:

— Лікарю Сандерленд, я гадаю, що вам не потрібно втручатися. Залиште це мені. Можете на мене покластися: я вирішу проблему швидко й ефективно. Запевняю вас: ці погрози нічого не варті. Він просто блефує. Що ж до того, що гроші допоможуть купити його мовчання, — нічого не ви­йде. Не варто й намагатися — цей чоловік соціопат. Маємо твердо стояти на своєму.

І тільки пізніше, проводячи Шеллі до свого кабінету, Маршал раптом усвідомив, що припустився жахливої помилки: уперше за всю свою професійну кар’єру він порушив правило про повну конфіденційність у стосунках психотерапевта й пацієнта. Під час телефонної розмови з Сандерлендом Маршала охопила паніка. Як він узагалі міг бовкнути про соціопатію? Йому не треба було нічого казати про містера Меррімена.

Маршал не знав, що робити. Якщо про це дізнається Меррімен, він або подасть позов до суду за зловживання службовим становищем, або ж, дізнавшись, що Міжнародна асоціація й досі вагається, збільшить суму компенсації. Ситуація набирала обертів, перетворюючись на справжню катастрофу.

Маршал вирішив, що має тільки один вихід: треба якомога швидше зателефонувати лікареві Сандерленду і визнати власну нерозсудливість: він припустився випадкової помилки, і це можна було зрозуміти, адже йшлося про конфлікт лояльності. Він-бо хотів зробити як краще — і для Міжнародної асоціації, і для пацієнта. Звісно, лікар Сандерленд поставиться до цього з розумінням і йому стане витримки, аби не переказувати їхню розмову іншим. Поза сумнівом, це не допоможе йому врятувати свою репутацію в національних і міжнародних колах психоаналітиків, однак Маршал не міг перейматися своїм іміджем чи майбутньою кар’єрою — треба було взяти ситуацію під контроль і все владнати.

Увійшовши до кабінету, Шеллі затримався біля скульптури Маслера трохи довше, аніж зазвичай.

— Мені подобається ця оранжева куля, доку. Як надумаєте її продати, повідомте. Я гладитиму її і в такий спосіб заспокоюватиму нерви перед черговою грою в покер. — Із цими словами Шеллі гепнувся у своє крісло. — Маю сказати, я почуваюся значно краще, доку. Ваші інтерпретації допомогли. Тепер я краще граю в теніс — під час другої подачі крутився, мов навіжений. Ми з Віллі тренуємося по три-чотири години на день і, гадаю, маємо великі шанси на перемогу в турнірі Ла-Коста наступного тижня. Отже, з цим усе гаразд. Треба ще розібратися з іншими проблемами. Ось над цим я й хочу попрацювати.

— З іншими проблемами? — перепитав Маршал, чудово розуміючи, про що йдеться.

— Ви знаєте, про що я. Ми робили це на попередньому сеансі. «Знаки», «жести»… Хочете знову спробувати? Нагадати, про що йдеться? Десятидоларова банкнота… ви вгадуєте п’ять разів, а потім я…

— Ні-ні, не треба. Ідея зрозуміла… ви все детально пояснили. Але наприкінці минулого сеансу ви зауважили, що маєте певні думки щодо нашої подальшої роботи.

— Авжеж, так і є. І ось мій план. Минулого разу ви виказували себе «знаками» — і програли сорок баксів у нашій маленькій грі. Так само і я виказую свої наміри несвідомими «жестами», коли граю в покер. Чому я це роблю? Через стрес, через те, що «неприпустима терапія» лікаря Панде… здається, ви так її назвали?

— Щось на кшталт цього.

— Але ж це ваші слова.

— Гадаю, я сказав «неприпустимі методи».

— Гаразд, нехай будуть методи. Чи й не байдуже? Неприпустимі методи лікування, що їх застосовував лікар Панде, призвели до того, що під час гри в покер мене переслідують шкідливі нервові звички. Минулого тижня ви виказали себе певними «знаками», а в мене їх тисячі! Я не маю жодного сумніву, що саме це і є причиною мого програшу — я втратив сорок тисяч доларів!

— Добре, продовжуйте, — мовив Маршал, нашорошивши вуха. Попри те, що він завжди робив усе можливе, аби пацієнтові було комфортно, аби терапія забезпечувала швидкий і задовільний результат, зараз він відчув, що пахне смаленим.

— Як це пов’язано з психотерапією? — поцікавився Маршал. — Сподіваюся, ви не хочете, щоб я грав із вами в покер? Я не азартний гравець і не фанат покеру. Невже ви зможете чогось навчитися, граючи зі мною?

— Стривайте, доку. Хіба хтось казав про те, що ми гратимемо в покер? Не заперечуватиму: така думка сяйнула й мені. Насправді ж нам потрібна реальна ситуація: ви спостерігатимете за моєю грою з високими ставками й відповідним напруженням, а потім поділитеся своїми спостереженнями з приводу того, як я себе виказую і чому програю.