Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

У переповненій того дня залі суду сидів професор міжнародного права Кембриджського університету. Лисуватий і в окулярах, схожий на сову Герш Лаутерпахт розташувався на чільному місці за видовженим дерев’яним столом, обабіч — поважні колеги британської групи обвинувачення. Він сидів за кілька метрів від Франка, у чорному костюмі. Лаутерпахт був тим, кому належить ідея внести термін «злочини проти людяності» до Статуту Нюрнберзького трибуналу — три слова для опису вбивства чотирьох мільйонів євреїв і поляків на території Польщі. Лаутерпахта згодом визнають найсвітлішою головою міжнародного права у двадцятому столітті і батьком сучасного правозахисного руху, втім, його цікавість до Франка була не лише професійною. Впродовж п’яти років Франк управляв територією, що включала Лемберг, де в Лаутерпахта була велика родина, зокрема його батьки, брат, сестра та їхні діти. За рік до того було розпочато судовий процес, їхня доля у царстві Ганса Франка все ще була невідомою.

Ще одного зацікавленого у справі чоловіка того дня в залі суду не було. Рафал Лемкін слухав судове засідання по радіо, лежачи у ліжку американського військового госпіталю у Парижі. Державний обвинувач, а згодом адвокат у Варшаві, він утік з Польщі у 1939 році, коли спалахнула війна, і, зрештою, дістався Америки. Там він працював з американською групою обвинувачення одночасно з британцями. Впродовж цього довгого шляху він возив за собою кілька валіз, напханих документами, серед яких було чимало розпоряджень, підписаних Франком. Вивчаючи ці матеріали, Лемкін помітив певну модель поведінки, якій дав назву, щоб описати злочин, скоєний Франком. Він назвав його «геноцид».

На відміну від Лаутерпахта, який зосередився на злочинах проти людяності з метою захисту окремих осіб, його більше цікавив захист групи людей. Він невтомно працював над тим, аби термін «геноцид» долучили до справи Франка, але почувався не надто добре, аби бути присутнім в цей останній день судового процесу. Він також мав особистий інтерес у справі Франка: провів кілька років у місті Львув, а його батьків і брата було втягнуто у злочини, як зазначається, скоєні на території, підконтрольній Франку.

— Підсудний Ганс Франк, — оголосив голова трибуналу.

Франк саме мав дізнатися, чи доживе до Різдва, чи буде в стані виконати обіцянку, яку нещодавно дав своєму семирічному синові: що все буде гаразд і на свята він буде вдома.

Четвер, 16 жовтня 2014,

Нюрнберг, Палац правосуддя

Шістдесят вісім років по тому я відвідав судову залу 600 в компанії Нікласа — сина Ганса Франка, який був маленьким хлопчиком тоді, коли було дано цю обіцянку.

Ми розпочали наш візит із закинутого порожнього крила занедбаної в’язниці позаду Палацу правосуддя — єдиного з чотирьох крил будівлі, яке встояло донині. Ми всілися у такій самій маленькій камері, як та, де його батько провів майже цілий рік. Востаннє Ніклас був у цій частині будівлі у вересні 1946 року. «Це єдина кімната на світі, де я можу побути трохи ближче до свого батька, — сказав він мені, — посидіти, уявити себе на його місці, уявити, як він пробув тут майже рік, з відкритим туалетом, невеличким столиком, маленьким ліжком… і все». Щодо батькових дій камера була невблаганною, як і Ніклас: «Мій батько був юристом. Він знав, що накоїв».

Судова зала 600 досі функціонує і не дуже змінилася з часів того процесу. У 1946 році кожен із двадцяти одного підсудного на шляху з камери мав скористатися невеличким ліфтом, що піднімався безпосередньо до зали суду, цю штукенцію ми з Нікласом дуже хотіли побачити. Вона, як і раніше, була позаду лави підсудних. Увійти можна було крізь ті ж самі дерев’яні двері, що відчинялися без жодного звуку. «Відчинити, зачинити, відчинити, зачинити» {1} 1 [1] «Відчинити, зачинити, відчинити, зачинити»: R. W. Cooper. The Nuremberg Trial — Penguin , 1946. — 272 p. / [c. 27] [39] , — писав Купер з лондонської «Таймс», колишній тенісний оглядач, який робив щоденні репортажі з процесу. Ніклас відчинив двері і зайшов у невеличкий простір кабінки ліфта, тоді зачинив за собою двері. Коли він звідти вийшов, то попрямував до місця, де сидів його батько під час судового процесу, обвинувачений у скоєнні злочинів проти людяності і геноциді. Ніклас всівся і нахилився вперед на дерев’яні поруччя. Він подивився на мене, потім обвів поглядом приміщення, а тоді зітхнув. Мені завжди було цікаво, як його батько востаннє проходив крізь відчинені двері ліфта і далі до лави підсудних. Це можна собі уявити, але неможливо побачити, тому що останній день процесу, вівторок, 1 жовтня 1946 року, фільмувати на камеру було заборонено. Це було зроблено для захисту гідності підсудних.