Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Ті міжвоєнні роки були темою багатьох літературних творів, але жоден з них не описував втрачене більш зворушливо, ніж « Мój Lwów ». «Де ви тепер, паркові лавки Львова, почорнілі від років і дощу, шорсткуваті і потріскані, наче кора середньовічних оливкових дерев?» {7} 7 [7] «Де ви тепер…»: Józef Wittlin. Mój Lwów (Czytelnik, 1946); Mein Lemberg (Suhrkamp, 1994) (німецькою мовою); Mi Lvov (Cosmópolis, 2012) (іспанською мовою). / [c. 32] — запитував у 1946 році польський поет Йозеф Віттлін.

Шість десятиліть по тому {8} 8 [8] Шість десятиліть по тому: Іван Франко, народився 27 серпня 1856 у селі Нагуєвичі, помер 28 травня 1916 року у Львові. / [с. 32] , коли я підійшов до лавки, на якій мій дід міг сидіти сто років тому, це вже був парк імені Івана Франка, названого на честь українського поета, який писав детективні романи [3] Це визначення у жодному разі не применшує значущості багатогранної творчої та наукової спадщини Івана Франка. У тексті подається згідно з трактуванням Ф. Сендса ( прим. ред .). і чиїм ім’ям тепер названо будівлю університету.

Парламент Галичини, Австро-Угорська імперія

Ідилічні спогади Віттліна в іспанському та німецькому перекладах стали моїми супутниками, вони були путівником по старому місту, його будинкам і вуличкам, на яких полишалися глибокі сліди від сутичок, що розгорілися у листопаді 1918 року. Той жорстокий конфлікт між польською та українською громадами, який зачепив і євреїв, був настільки серйозним, що про нього повідомлялося у «Нью-Йорк Таймс». Американський президент Вудро Вілсон навіть доручив створити з цього приводу слідчу комісію. «Я не хочу роз’ятрювати рани на живому тілі цих спогадів, і тому не буду говорити про 1918 рік» {9} 9 [9] «Я не хочу роз’ятрювати рани»: Wittlin, Mój Lwów; переклад Антонії Ллойд-Джонс, City of Lions (Pushkin Press, 2016), 32, готується до друку. Посилання на сторінки рукопису перекладу. / [с. 34] , — пише Віттлін, а тоді саме це й робить. Він згадує «братовбивчі бої між поляками та українцями», що розривали місто на частини і від яких постраждало багато людей, що потрапили під гарячу руку ворожих сторін. Все ж атмосфера загальної ввічливості залишалася, як-от у випадку, коли український шкільний товариш Віттліна втрутився і зупинив сутичку біля лавки, на якій я сидів, аби юний Йозеф міг спокійно пройти і дістатися додому.

«Серед моїх друзів панувала злагода, хоч багато з них належали до різних етнічних груп, що конфліктували між собою, сповідували різну релігію і різні погляди», — пише Віттлін. Тут був міфічний світ Галичини, де націонал-демократи любили євреїв, соціалісти танцювали танго з консерваторами, старорусини і москвофіли плакали разом з українськими націоналістами. «Давайте бавитись в ідилії» {10} 10 [10] «Давайте бавитись в ідилії»: там само, 7–8. / [с. 34] , — пише Віттлін, розкриваючи «саму сутність львів’янина». Він змалював місто, яке було бездоганним і грубуватим, розумним і недоумкуватим, поетичним і буденним. «Львів та його культура пахнуть солодкою випічкою, — з тугою завершує автор, — вони мають смак особливої ягоди, черемхи, дикої вишні, що нібито достигає лише на Клепарові, у передмісті Львова». Віттлін називає її cerenda , гірка і солодка водночас. «Ностальгія любить підробляти навіть смак, спонукаючи нас відчувати самі лише солодкі пахощі Львова. Але я знаю людей, для кого він був ложкою жовчі».

Після Першої світової війни, яку у Версалі було зупинено, але не розв’язано проблеми остаточно, гнів лише накопичувався. Періодично він виливався у помсту, як-от у вересні 1939 року, коли радянське військо увійшло до міста на білих конях, і через два роки знову, коли німці в’їхали сюди на своїх танках. «На початку серпня 1942 року до Львова прибув генерал-губернатор д-р. Франк» {11} 11 [11] «На початку серпня 1942 року»: David Kahane. Lvov Ghetto Diary. — University of Massachusetts Press, 1990, p. 57. / [c. 34] , — занотовано єврейським мешканцем міста в одному з небагатьох вцілілих щоденників. «Ми знали, що цей візит не віщує нічого доброго». Того місяця Ганс Франк, особистий юрист Гітлера, а тепер генерал-губернатор окупованої Польщі, піднявся мармуровими сходами будівлі університету до великої зали, аби прочитати лекцію, в якій він оголосив про плани знищити євреїв міста.

Я приїхав до Львова восени 2010 року, щоб прочитати свою лекцію. На той час я розкопав один цікавий і, мабуть, ніким непомічений факт: двоє людей, які додали до Нюрнберзького процесу злочини проти людяності та геноцид, Герш Лаутерпахт і Рафал Лемкін, проживали у цьому місті у той період, про який пише Віттлін. Обидва вчилися в університеті і на собі відчули жахіття тих років.