Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Роза пережила там лише кілька тижнів. Згідно зі свідоцтвом про смерть, вона померла 16 листопада від периколіту. Воно було підписане {58} 58 [47] Воно було підписане: у базі документів. / [с. 92] д-ром Зігфрідом Штраймом, дантистом з Гамбурга, який провів ще два роки тут, у містечку Терезієнштадт, перш ніж його заслали до Аушвіца, де він помер восени 1944 року.

Через тиждень після того, як померла Роза, Мальке депортували з міста транспортом « Bq 402 ». Вона попрямувала потягом на схід, далі за Варшаву, і потрапила на територію Ганса Франка. Під час цієї подорожі Мальке подолала більш ніж тисячу кілометрів, понад добу була замкнена у вагоні для худоби, з вісімдесятьма іншими слабкими, літніми « Untermenschen » («недолюдьми»). Серед 1895-ти людей {59} 59 [48] Серед 1895 людей: Інформація про транспорт, яким вивозили Мальке Бухгольц: Режим доступу: http://www.holocaust.cz/hledani/43/?fulltext-phrase=-Buchholz&cntntoiorigretumid=i ; список прізвищ за веб-адерсою http://www.holocaust.cz/transport/25-bq-terezin-treblinka/ . / [с. 93] , яких везли цим транспортом, було три сестри Зиґмунда Фройда: 78-річна Пауліна (Паулі), 81-річна Марія (Мітці) і 82-річна Реґіна (Роза).

Потяг прибув до концтабору, який був розташований за три кілометри від залізничної станції невеличкого містечка Треблінка. Далі на них чекав добре відпрацьований порядок дій під особистим керівництвом коменданта табору Франца Штангля. {60} 60 [49] Далі на них чекав: про Франца Штангля немає більш захопливої розповіді, ніж оповідь Ґітти Серені «Into That Darkness» (Pimlico, 1995); про Треблінку, найдостовірніша розповідь з перших уст від Чила Райхмана «Treblinka»: A Survivor's Memory, trans. Solon Beinfeld (MacLehose Press, 2011). / [c. 93] Якщо вона ще була живою, Мальке мала б разом з Фройдовими сестрами вийти з потяга впродовж п’яти хвилин після прибуття.

Їм наказали вишикуватися на пероні і поділитися на дві групи — чоловіки і жінки. Їх змусили повністю роздягнутися, погрожуючи батогами. Інші євреї позбирали їхній скинутий одяг і понесли до бараків.

Ті, хто міг, так і йшли оголеними до табору вздовж «Гіммельфартштрассе» (дорога на небо). Жінкам перукарі поголили голови, аби потім це волосся було спаковано жмутами для виробництва матраців. Коли я читав про цю процедуру, мені пригадалася сцена з фільму Клода Ланцмана «Шоа». Серед тих небагатьох, хто пережив «Треблінку», був перукар Абрам Бомба. Поки він стриг якогось чоловіка, його настирливо розпитували про подробиці того жахливого завдання, про речі, про які він просто не хотів говорити. Бомба відмовився розповідати. Все ж Ланцман був дуже наполегливим. Зрештою перукар не витримав {61} 61 [50] Зрештою перукар не витримав: Цю сцену можна подивитися тут: https://www.youtube.com/watch?v=JXweTiBgQMk . / [с. 93] і, ридаючи, описав свої дії, як він голив жінкам волосся на голові.

«Думка про останні хвилини приречених померти не давала мені спокою» {62} 62 [51] Думка про останні хвилини: Claude Lanzmann, The Patagonian Hare, trans. Frank Wynne (Farrar, Straus & Giroux, 2013), 424. / [c. 93] , — писав Ланцман про своє відвідування Треблінки, «про їхні перші миті у таборах смерті». Ці моменти були табу. Обрізання волосся, гола хода, газ.

Життя Мальке обірвалося через п’ятнадцять хвилин після того, як вона вийшла з потягу.

Мальке було вбито {63} 63 [52] Мальке було вбито: http://www.holocaust.cz/hledani/43/7fulltextphrase=Buchholz&cntntoiorigretumid=i . / [c. 94] у лісі Треблінки 23 вересня 1942 року, про цю подробицю Леон не знав ще багато років по тому. Впродовж шести місяців після її смерті її брат Лейбус і вся родина Флашнерів у містечку Жолкєв теж були мертві. Хоча чіткі обставини їхньої загибелі не відомі, я дізнався про долю тамтешніх євреїв від Клари Крамер, однієї з небагатьох, кому вдалося вижити. Тепер вона мешкає у містечку Елізабет, у штаті Нью-Джерсі.

Я побачив Клару випадково на одній з фотографій, сміливо виставлених у Жовкві у крихітному музеї, що складається з двох гнітючих кімнат на першому поверсі одного з крил ветхого замку Станіслава Жолкєвського. На стіні музею висіло кілька страшних чорно-білих фотографій — маленьких, з нечіткими зображеннями. Три або чотири зернисті, несфокусовані знімки, зроблені у перші дні німецької окупації, влітку 1941 року. На них було зображено броньовану техніку, солдатів, які шкіряться в об’єктив, синагогу сімнадцятого століття, що палає у вогні. Там також було фото одних із в’їзних воріт міста, крізь які я проходив — Глинська брама, — зроблене невдовзі після появи німців у містечку.

У верхній частині масивних воріт з каменю висіло три транспаранти з надписами, які передавали місцеве вітання новоприбулим гостям, українською. Хайль Гітлер! Слава Петлюрі! Слава Бандері! Хай живе Незалежна Українська Соборна Держава! Хай живе Вождь Степан Бандера!