Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Восени 1983 року я поїхав до Америки, де провів рік у Гарвардській школі права як запрошений викладач. Елі Лаутерпахт написав мені навесні 1984 року, запропонувавши академічну посаду наукового співробітника у новому науково-дослідному центрі з міжнародного права, який він створював у Кембриджському університеті. Тоді і ще чверть століття по тому, коли з колег ми перетворилися на друзів, ми не знали, що наші предки жили на одній вулиці понад століття тому. Минуло тридцять років, перш ніж Елі та я дізналися, що його батько і моя прабабуся жили у Жовкві в протилежних кінцях містечка на Східно-Західній вулиці.

Ми дізналися про це завдяки тому запрошенню зі Львова.

А як же Львів? Вперше я його відвідав 2010 року і відтоді повертався сюди щороку. Через сто років після свого розквіту він залишається чудовим містом, втім, з темним і таємним минулим, де його мешканці займають місця, підготовлені іншими. Розмах будівель, скрипіння трамваїв, аромат кави і вишень — все ще там. Різні громади, що змагалися між собою на вулицях міста у листопаді 1918 року переважно зникли, а українці стали домінувати. Водночас присутність інших відчувається всюди. Її відчуваємо у бруківці, з допомогою Віттліна, і її можна побачити на власні очі, якщо бути дуже уважним: у крилах лева, того, що «так войовничо дивиться вниз» {691} зі свого сідала над входом до брами № 14 на площі Ринок, верхи на сторінках розгорнутої книжки, на яких можна побачити напис « Pax Tibi Marce Evangelista Meus » (Мир тобі, Марку, мій євангелісте!); ви побачите її у вицвілих польських табличках з назвами вулиць і у порожніх заглибленнях на куті біля входу до кам’яниць, де колись висіли медузи [так в оригіналі. — Прим. верстальника ]; у вікні старої аптеки «Під Угорською короною» на площі Бернардинів, колись найгарнішої площі в усьому королівстві Галичини і Володимирії, і нині теж, особливо вночі, коли її підсвічено і на ній, як завжди, людно.

Після цих відвідувань Львова я краще розумію слова тієї юної студентки, що підійшла до мене під час мого першого візиту, аби тихенько пояснити, наскільки для неї особисто була важлива моя лекція. У сучасному Львові, де Лемкін і Лаутерпахт забуті, ідентичність і походження є питаннями складними і небезпечними. Місто залишається «чашею жовчі», як це було стільки разів у минулому.

Розмова з молодою дівчиною, яка розпитувала про родовід, не була єдиним випадком, коли зі мною ділилися такими речами у Львові. У ресторані, на вулиці, після розмови, в університеті, у кав’ярні, я чув думки, пов’язані з ідентичністю і походженням. Пам’ятаю, як мене познайомили з професором Рабиновичем, чудовим викладачем права Львівського університету, який викладав юридичні аспекти прав людини за найтемніших часів. «Це той чоловік, з ким вам варто поговорити», — сказали мені кілька людей. Зрозуміло, чому — через делікатне питання походження.

Хтось підказав, що, мабуть, мені було б цікаво пообідати у «Золотій Розі», що знаходиться у старій середньовічній частині міста, між ратушею і міським архівом, в тіні руїн синагоги, збудованої у 1582 році і зруйнованої за наказом німців влітку 1941 року. {692} Заклад позиціює себе як єврейський ресторан, що виглядає дивним з огляду на відсутність нині єврейських мешканців у місті. Коли я вперше проходив повз «Золоту Розу» у товаристві свого сина, ми зазирнули у вікно і побачили відвідувачів, які справляли враження, принаймні поверхневе, наче їх перенесли сюди з 1920-х років. Багато з них мали великі чорні капелюхи на голові та інші атрибути, що викликають асоціацію з ортодоксальною єврейською громадою. Ми жахнулися — місце для туристів, де можна нарядитися євреєм, взявши відразу при вході з вішаків характерне чорне вбрання і капелюх. У ресторані пропонують страви традиційної єврейської кухні, — разом з свинячими ковбасками, — які можна замовити з меню, в якому немає цін. Після частування кельнер пропонує торгуватися за ціну з’їдених страв.

Сидячи у цьому ресторані, набравшись врешті сміливості увійти (зусилля, яке розтягнулося у часі на понад п’ять років), я знову загадувався питанням, чи я наблизився до ідей Лаутерпахта і Лемкіна, чи стояв рівно посередині між ними, чи сидів з ними обома. Лемкін, мабуть, був би за столом знадливішим компаньйоном, а Лаутерпахт — більш інтелектуальним, строгим співрозмовником. Обидва поділяли оптимістичну віру у силу законів робити добро, захищати людей і в потребу змінити ці закони, аби досягнути цієї мети. Обидва визнавали цінність життя окремої людини і важливість бути частиною громади. Однак вони мали фундаментальні розбіжності у поглядах на спосіб, який був би найефективнішим у досягненні захисту цих цінностей, чи то акцентуючи увагу на індивіді, чи на групі.