Філіп Сендс - Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова

Ця нав’язана Польщі угода накладала на неї зобов’язання щодо захисту національних меншин. Стаття 4 договору, передвісниця сучасних правозахисник конвенцій, фактично ухвалювала, що усіх, хто народився у Львові до моменту підписання цієї угоди 1919 року, вважають громадянами Польщі. Не потрібно було заповнювати жодних форм і анкет. « Ipso facto (у силу самого факту) і без жодних обов’язкових формальностей», договір постановив, що Леон та сотні тисяч інших громадян Львова, Жовкви та інших населених пунктів, стали громадянами Польщі. Цей несподіваний і прикрий юридичний розчерк пера пізніше врятував його життя і життя моєї матері. Я навіть завдячую цій 4-й статті Малого Версальського договору своїм існуванням.

Леон покинув австрійський Лемберг напередодні Першої світової війни, перш ніж місто занурилося у вбивче протистояння між поляками, українцями і євреями. На той час, коли він повернувся туди за паспортом, місто було вже квітучим польським мегаполісом, наповненим скрипінням трамваїв, «пахощами з цукерень, торговцями фруктів, крамницями з колоніальними товарами, магазинчиками чаю та кави Едварда Рідла та Юліуса Майнла» {32} 32 [21] «пахощами з цукерень»: Wittlin, City of Lions, 4, 28. / [c. 61] . Місто переживало період відносної стабільності після завершення війни проти більшовиків і литовців. Управління поліції у місті Львув 23 червня 1923 року видало Леонові новий польський паспорт. Там зазначалося, що у нього світле волосся і блакитні очі, хоч на фотографії у нього було темне волосся і окуляри. Охайно вбраний, він мав темний піджак, білу сорочку і яскраву сучасну краватку з широкими горизонтальними смужками. Хоча йому було вже дев’ятнадцять років, навпроти роду занять вписали écolier (школяр).

Решту літа він провів у Львові з друзями і родиною, зі своєю матір’ю, яка і досі жила на вулиці Шептицьких. Мабуть, він їздив провідати дядька Лейбуса і свою велику родину на вулиці Пілсудського у Жовкві, у їхньому дерев’яному будинку, що стояв трохи північніше великої синагоги (через кілька десятиліть по тому вулиця перетворилася на брудну стежку, будинку давно немає). Напевно, Леон гуляв пагорбами, що розкинулися навколо містечка, ходив прекрасними дубовими і березовими лісочками на його східній околиці, яку називали «борек». Тут, на широкій рівнині між невисокими горбочками вздовж головної дороги на Львув, часто бавилися місцеві діти.

У серпні Леон пішов до австрійського консульства, що знаходилося на першому поверсі 14-го будинку на вулиці Браєровській поблизу університету. У цьому орендованому приміщенні, останньому бастіоні австрійської влади, йому поставили штамп, який дозволяв одноразову подорож назад до Австрії. Консульство Чехословаччини, яке було розташоване поруч з корпусом юридичного факультету, дало йому транзитну візу. Посеред міської метушні Леон, імовірно, проходив вулицею повз двох інших молодих людей, які лише починали свій кар’єрний шлях, що згодом приведе їх до впливових ролей у Нюрнберзькому процесі: Герш Лаутерпахт поїхав вчитися до Відня 1919 року і, мабуть, приїздив до Львова провідати свою родину і висунути свою кандидатуру на посаду завідувача кафедри міжнародного права у Львівському університеті; Рафал Лемкін, студент юридичного факультету того ж університету, мешкав недалеко від Мальке, поблизу кафедрального собору Святого Юра. Це був період становлення системи уявлень і знань про роль права у боротьбі з масовими звірствами під впливом бурхливих подій, що відбувалися тоді у місті і Галичині.

Леон покинув Львув наприкінці серпня. Він сів на потяг до Кракова, який їхав туди десять годин, далі до Праги, а тоді до Бржецлава, що на південному кордоні Чехословаччини. Вранці 25 серпня 1923 року потяг прибув до віденської залізничної станції Нордвестбанхоф. Звідти Леон пішки пройшов до дому Густи на Клостернойбургерштрассе. Він більше ніколи не повертався до Львова чи Жовкви і, як мені відомо, ніколи знову не бачився з членами тамтешньої родини.

Фотографія з польського паспорта Леона, 1923 р.

Через п’ять років Леон став самостійним винокуром, виготовляв і продавав міцні напої у власній крамниці на Раушерштрассе, 15, що у 20-му районі Відня. У нього збереглася з тих часів одна світлина, зроблена у березні 1928 року, в час нової економічної кризи і гіперінфляції. На фото він був разом зі своїм шваґром Максом Грубером під час щорічного зібрання Спілки віденських винокурів. У товаристві старших чоловіків він сидів на підвищенні, у залі, оздобленій дерев’яними панелями, під латунною люстрою з двадцятьма сімома жарівками, Леон був наймолодшим з усіх присутніх у приміщенні без жінок, звичайний хлопець у віці двадцяти чотирьох років. На його вустах — ледь помітна тінь посмішки. Хоча часи були неспокійні, це не відбилося на його обличчі. Леон зберіг квитанцію, яку отримав від спілки у день, коли став її членом, 27 квітня 1926 року. За вісім шилінгів він приєднався до товариства виробників алкоголю.