Аґата Тушинська - Наречена Шульца

„Тобі б це сподобалось”. Що міг означати цей коментар? Що він означав? Віткаци знав про це тільки з його малюнків чи, може, ще від когось? Від самого Бруно? Такі приятелі не жартували б собі просто так. Знову виявилося, що я всього про нього не знаю. І, може, вже й не дізнаюсь, а може, навіть не хочу дізнатися. Якщо він воліє звірятися іншим!

Розлючена, наче скажена кішка, я вже не могла стриматись. Схопила, наслухаючи, чи він не повертається, ще щось. Брульйон цих його листів. Його Книгу. І знову ніби хтось дав мені ляпаса. Я не хотіла бути ревнивою, наче дівчинка, але цього вже було занадто. До Дебори я вже звикла, але це не була копія листа до Дебори. Бруно писав до якоїсь Роми Гальперн [77] Романа Гальперн (1900-1944) — відома в літературно-мистецьких колах міжвоєнної Варшави, працювала у сфері популяризації кіно та секретаркою в різних установах, співорганізувала мистецькі й літературні заходи, приязнилася з Вітольдом Ґомбровичем та Віткаци (намалював кілька її портретів), близька приятелька Бруно Шульца, адресатка його численних листів, часто допомагала йому вирішувати службові проблеми, під час німецької окупації опинилася у Варшавському ґетто, звідки втекла й перебралася до Кракова, де під іменем Яніни Соколовської працювала в німецькій імпортно-експортній компанії, відтак була впізнана й викрита, арештована й розстріляна ґестапо у вересні 1944 року за приховування єврейського походження. з Варшави. Цієї адресатки я не знала. Здається, він також не знав її особисто. А можливо, й познайомився нещодавно у Варшаві (збоку записав номер її телефона: 50435). Так чи інакше — чужа людина. Секретарка у фірмі кінопрокату чи щось таке. І раптом я читаю:

„…страх самотності — це не найглибший мотив, який прив’язує мене до Юни. Уявіть собі, що такого почуття і такого палкого кохання мені не подарувала ще жодна жінка, і вдруге в житті я вже точно не зустріну істоти, так переповненої мною. Це її велике почуття поневолює мене й зобов’язує. Я не можу втратити таке почуття, яке зустрічається лише раз у житті. Це понад мої сили”.

Вона його сповідниця, він перед нею відкривається, радиться з нею. Та ще й на мою, на нашу тему. Це неможливо! Я думала, що помру від злості. Але й від цікавості.

„Я не уявляю собі, щоб наше подружжя було філістерським і міщанським, як Ви це передбачаєте. […] Чи й справді Ви бачите в наших стосунках таку небезпеку для моєї творчості?”

Мене ніби вдарила блискавка. От тобі на. Я — виявляється — „філістерка”, тупа наречена, та, яка своїм міщанством може вбити генія! А він виправдовується, що „любить”, і радиться з „пані Ромою”, що йому робити. Так, ніби вона геніальна, ніби важливіша за мене, ніби вона щонайменше сестра Фройда. Вона, якась злісна баба, яка навіть не знає мене, мала вирішувати мою долю!

Я мусила покласти брульйон на місце — на письмовому столі в усьому панували дисципліна й порядок. А в наших стосунках? Тут був повний безлад і перекидання з місця на місце. Нічого не було зрозуміло. Ані вирішено до кінця. А тепер я ще й дізнаюся, що він радиться зі своїми колишніми, а може, й теперішніми коханками, чи мене, дурненьку Юну, не покинути! Бо я ставлю під загрозу його непорочне мистецтво! І чому це, ну чому?

Я не витримала — жбурнула брульйон на підлогу. І тут же, перелякана, кинулася ловити, збирати, розгладжувати й піднімати листки. Поруч ще щось впало. Стосик рівно нарізаних папірців, як для ескізів, роблених нашвидкуруч. Я підняла один. Він був списаний зверху красивим, спокійним почерком Бруно.

„Інструкція Тілесної Обслуги:

Метою насолоди є насолода.

Біль, якщо він служить насолоді, — очищує.

Батіг, нагайка, бич — це лише назви”.

Я почула його кроки в коридорі, почала складати на столі й робити вигляд, що нічого не сталося. Але один папірець собі взяла, перевіривши спочатку, чи вони не були понумеровані.

Однак по дорозі на двірець викинула його. Сміття — у смітник. Бруно йшов поруч зі мною, нічого не помітив. Може, мені не до кінця вдалося приховати цю метушню, бо очі в нього чомусь бігали і він волів дивитися на потяги, а не на мене. Ну, але потяги були його пристрастю. Віддавна. А я — не віддавна.

Усміхаючись йому на прощання через вікно вагона, вже знявши капелюха, я відчула, що якийсь тягар змушує мене сісти й заплющити очі. І вже не дивитися на нього. Я зробила це. Зник його образ, його обличчя, він увесь зник з мого життя. Так можна? І як це? Без нього? Темно, порожньо, холодно. Раптом я пригадала собі цю жахливу сцену з Трускавця. Було чудово, тепло як на жовтень, квітли жоржини, а він говорив — може, навіть не мені, а сам собі — про свої страхи. Ми піднялися на пагорб. Я не вмію жити в іншому місці, — сказав він. — „І тут я загину”. Це вже було сказано мені. Мені, наповненій вечірнім теплом, світлом бурових вишок унизу, яка взагалі не мала бажання слухати його. Як і тепер дивитися на його схвильоване обличчя. Але ж це Бруно. Мій Бруно. Я ж кохаю його…