Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Я розплющила очі, коли потяг рушив. Побачила вже тільки його ледь згорблену спину у дверях станції — зігнуту постать Бруно, що віддалявся неквапливо, ніби перепрошував.

І так я вагалася. Бо ж він продовжував цікавити й вабити мене. Майже магнетично. Але часом той „ліс незбагненного”, той ритуал страхів, той кожного дня писаний — як сам він казав — „щоденний і вічний заповіт”, мене справді лякали. Раніше досить було відійти на кілька кроків, іноді символічних, часто найзвичайніших на світі, щоб охолонути. А вже за мить знову відчути все спочатку — тугу, ніжність, жадання… Ми обоє були узалежнені одне від одного.

Нас отруювала темрява, хоча й різного походження. Наші депресії перегукувалися, як у дзеркальному відображенні, й ставало важче, щоразу важче.

Ми тренувалися відмінювати латинське taedium vitae [78] З латинської: життєва втома, виснаженість життям, відраза до життя. з Авла Геллія [79] Авл Геллій (друга половина II ст. н. е.) — римський ерудит і письменник, поціновувач античності та колекціонер раритетів, прославився як автор єдиного твору „Аттичні ночі”. по черзі з Оскаром Вайльдом. Відраза до життя, відрази до життя, відразою… огидою, втомою, про втому! Нудьга, безвихідь. Про нудьгу! Ми передавали одне одному смуток, наче інфекційну хворобу. Щоправда, нам ще вдавалося розмовляти, зустрічатися, разом робити візити. їсти кисіль і палестинські помаранчі. Трохи говорити про Пруста і Париж, про Ґрету Ґарбо [80] Ґрета Ґарбо (1905–1990) — шведська акторка, кінозірка, чотири рази номінована на Оскара. і Веласкеса, про рецензії, дебют, виставку…

Я боролася із собою. Задумувалася, чи існує „разом”, яке не обмежує й не ускладнює? Не душить. А якщо існує, то чи воно далі називається „разом”? Чи кожен з нас конче мусить літати?

Покинути Бруно на милість долі? Але ж він був наче зроблений зі скла. Щомиті міг розбитися. Та я знала, що у нього був ще світ його творчості. У мене ж не було нічого. Безпечніше я почувала себе в дитинстві на гойдалці. А я не була з боязких. Може, я лише здаюся сильною жінкою?

Часом на день чи два вона вибиралася за місто, щоби подихати іншим повітрям. Увійти в ліс. І йти. Вона любила багато ходити. Казала, що так провітрює свою душу. Трохи сумувала за піщаними дорогами та кукуріканням півнів. За грозою, що гасила польову спеку. Виїздила до Середборова [81] Śródborów — місцевість у передмісті Варшави, заснована 1922 року як приміський парк, 1932 року приєднана до Отвоцька. або Отвоцька [82] Otwock — місто в Мазовецькому воєводстві, належить до Варшавської агломерації, лежить на відстані 23 км від центру столиці. полежати на вересовому полі, провідати дуби і сарн. А на зворотному шляху з'їсти щось у якомусь пансіонаті з дієтичною кухнею. Кілька разів їздила до Лісової Підкови [83] Podkowa Leśna — місцевість у передмісті Варшави, заснована 1925 року як приміський парк, належить до Варшавської агломерації. , підходила до Ставища [84] Stawisko — назва маєтку в Лісовій Підкові, який у 1928–1980 роках належав письменникові Ярославові Івашкевичу, котрий сам так назвав свою садибу, від 1980 року тут функціонує Музей ім. Анни та Ярослава Івашкевичів у Ставищі. У 30-х роках Ставище було відомим літературно-мистецьким осередком, тут часто гостювали визначні творці міжвоєнної доби, під час німецької окупації тут переховувалися Чеслав Мілош, Кшиштоф Каміль Бачинський, Вітольд Лютославський. — садиби Івашкевичів, майже впевнена, що на галявині під яблунею бачить когось із літераторів. З однаковою силою її приваблював і мох, і великий світ. Деяким вдавалося це поєднати.

У бібліотеці на Кошиковій [85] Публічна бібліотека столичного міста Варшава — одна з найважливіших у Польщі, її книгозбірня налічує близько 1,5 млн томів, заснована 1907 року, розміщена по вул. Кошиковій, 26/28. я прочитала собі про Леопольда Захер-Мазоха — того диявола, іменем якого називається те, що мучило Бруно. Спершу почувала себе трохи ніяково — читальна зала нагадувала костел, красиві світильники, люди молитовно сидять над книжками. І я, що замовляю якісь літературні паскудства. Але невдовзі виявилося, що все дуже серйозно. Насправді серйозніше, ніж мені здавалося.

Я записала собі те й інше.

Спочатку:

Вони розминулися на одне покоління. Леопольд помер, коли Бруно мав три роки, 1895-го.

Він був сином директора поліції і доньки професора медицини. Свої нахили відкрив у дитинстві — випадково. Побиття далекою родичкою не тільки не спричинило болю, але й викликало невідоме еротичне задоволення. Відтоді він почав шукати сексуальної насолоди лише у приниженнях та стражданнях. Детально написав про це у все популярніших „Віденських месалінках” [86] „Віденські месалінки” (або „Месалінки”) — скандальний роман Леопольда фон Захер-Мазоха, виданий 1873 року, викликав шквальну критику аморальності та сексуальної збоченості автора. .