Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Я не зважала на те, що його втомлювали невідомі вулиці, лякав міський рух і натовп, виснажувала необхідність орієнтуватися в чужому просторі й проходити повз багатьох незнайомих людей. Зарозуміла „новоспечена” варшав’янка, я не знала, що Бруно міг навіть заблукати у столиці, в якій, прецінь, уже не раз бував. Він забував дорогу до „Ілюстрованого тижневика” [70] „Tygodnik Ilustrowany” — варшавський культурно-суспільний ілюстрований часопис, виходив у 1859–1939 роках, не мав політичного характеру, в ньому публікували історичні й літературні тексти, репродукції творів мистецтва. і до видавництва „Рій”. Стіна на вулиці Щиглій здалася йому небезпечною пасткою, яка раптом загородила йому дорогу під час вечірньої прогулянки зі знайомими. Він почав страшенно кричати. Ледве вдалося його заспокоїти. А я, наївна, тоді дуже наївна, з цієї вразливої людини хотіла зробити салонного лева.

Зрештою, іноді він мене слухався. Заглядав до кав’ярень і на прийоми. Ми ходили до небагатьох знайомих. Навіть до дружини Віткаци Ядвіґи — милої й теплої жінки, моєї товаришки по роботі. Але він там нудьгував або непокоївся. Вихідні черевики були йому затісні. Там, де інші розважалися, знайомилися або просто фліртували на обертовій танцювальній сцені „Адрії”, що крутилася разом із бульбашками шампанського, — він страждав від нападів паніки. Ховався, наче равлик, у свою мушлю і постійно боявся, що хтось його зараз розтопче. Я надто пізно це зрозуміла.

У Домі моди Боґуслава Герсе [71] Дім моди Боґуслав Герсе (Dom Mody Bogusław Herse) — ексклюзивний дім моди в міжвоєнній Варшаві, заснований 1868 року по вул. Сенаторській, 10, згодом перенесений на вул. Маршалковську. був великий вибір шовкових краваток (1,75 злотого). Вона часто заходила туди після роботи, просто так, для розваги. Любила вибирати невеличкі подарунки для Бруно. Сама діставала від цього задоволення. Дивилася також на поплінові сорочки (8,50 злотих) — завжди стануть у нагоді, аби в разі чого її чоловік міг виглядати більш урочисто. Варто було подумати й про свята. А може, авторучку із золотим пером від Вінярського (вул. Новий Світ, 53 — 6 злотих) [72] Паперовий склад Ст. (Станіслава) Вінярського у Варшаві по вул. Новий Світ, 53, де продавали торгові книги й авторучки із золотими перами фірми „Ватерман”. . Паркер був трохи дорожчий, але мав у комплекті ще механічний олівець.

Вона завжди знаходила щось для нього у крамницях із канцелярськими товарами, і цими дрібничками Бруно найбільше тішився. Зазвичай вона дарувала йому папір для листів — для нього чи, може, вибирала для себе (20 аркушів за 2,50 злотих). У найкращі часи їхнього листування цього вистачало десь на тиждень. Згодом вони вже писали менше.

Я все ж не вміла, не могла жити в такому підвішеному стані. Відчувала, що це пастка. Що я сама прирекла себе на це. На роботу, яку ненавиділа, яка втратила будь-який сенс, — пекельно монотонна, вбивча для розуму й тіла, та ще й низько оплачувана. Я в розпачі прокидалась і в розпачі починала кожен день. Потім шукала в собі сили, аби якось пережити робочі години. Й одразу вийти якнайшвидше й утікати якнайдалі від цього понурого будинку, від його нелюдських стін. Я робила це для нього. Для нього? Все частіше мені здавалося, що Бруно цього взагалі не потребує. Нездатний відмовити, він щось скиглить, марнує час, зволікає. Таким він вже був — коли хоче йти наліво, то пробує, чи не вдасться примоститися десь справа, коли хоче йти направо, то пересувається нерішуче, поволі й усе-таки вліво. Або назад…

Я не могла зрозуміти його поведінки ще й тому, що була, однак, значно молодша. Не могла зрозуміти глибокого песимізму Бруно. На початку нашого знайомства я дивилася на нього із захопленням студентки, яка поглинає його слова і будує на них власні мрії. Взагалі не переймаючись тим, чи вони мають щось спільне з реальністю. Я й гадки тоді не мала, що доторкнулася до чогось більшого, до якоїсь метафізичної глибини, яка може виявитися дуже небезпечною. Небезпечнішою для нас, ніж його розповіді про болі шлунка, пітніння та проблеми із травленням. Це мене не лякало. А оте інше — так.

Але я заспокоювала себе: нехай, може, я замолода, щоб усе це осягнути. От тільки його янгольські крила вже трохи зносилися й пошарпалися. У мене була хоча б надія, що диявольські роги також… Але ж ми собі щось — навіть не словами — пообіцяли. Мої ночі були самотнім чеканням. Ніжним, щоправда, але порожнім. Я мала тридцять років. Він мав сорок три.