Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Невдовзі він знайшов для мене заняття, щоби підсолодити мою варшавську самотність, щонайменше — відокремленість. Переклад „Процесу” Кафки. Саме тому ми так багато говорили про нього, іноді німецькою — так він наче перевіряв мій рівень володіння цією мовою. Мене це трохи дратувало, бо німецьку я знала, як польську, але добре, нехай собі перевіряє. Мій господар і повелитель, а тепер ще й благодійник і співавтор перекладу.

Ми перекладали для видавництва „Рій”. Уклали угоду, спільний контракт. Я перекладала, а він шліфував стиль і ставив свій підпис. Я охоче погодилась на таке, бо знала, що для них — це він зірка і гарант якості тексту. Ага, грошима ми ділилися. Я хотіла порівну. Але пізніше, коли книжка вже була опублікована, Бруно поділив гонорар інакше. І не приймав моїх протестів — мені шістсот, йому чотириста злотих. Три до двох. Я жартувала, що ця додаткова частина за те, що я ніколи не скажу, хто насправді переклав польською „Процес” Кафки.

Ми, здається, навіть не відсвяткували цю подію. Точно ні, бо Бруно не любив швендяти по кнайпах, уникав алкоголю, що приховував перед своїм Віткаци. Голову мав радше слабку, а сама лише думка про похмілля жахала його. Тож його не приваблювали жодні особливі напої, хоча у Дрогобичі були непогані склади французьких та палестинських (!) вин. Іноді ми ходили на вечерю до знайомих, але тільки вдома він їв з апетитом. Любив нежирні бульйони, млинці, шматок м’яса без хрону. Смакував чаєм із джемом. Не любив вишуканих страв ані дегустації чогось нового. Витончені солодощі його цікавили менше, ніж часто фривольні назви місцевих цукерень.

А я, навпаки, любила відкривати нові смаки: омарів і устриць, пармезану і страсбурзьких паштетів, осетрини і пельменів. Сирі овочі — тоді це була новинка — просто обожнювала. Йому вони шкодили. І цим ми дуже сильно відрізнялися, але ж це дрібниці, дрібнички, — казала я собі, — безглузді речі, не варті уваги… Достатньо було того, що ми говорили про літературу, про Рільке, який, зрештою, написав, що кохати означає оберігати чужу самотність, — і тоді все інше не мало значення.

Після мого виїзду та початку варшавського життя ці різниці розбухали. Як можна було собі його тут уявити? Я ж знала, що він не найкраще почувався у так званих столичних салонах. Він не був зі світу бідермаєрів та зіммлерів [62] Утворення від прізвища польського художника-портретиста Юзефа Зіммлера (1823–1868) — представника реалізму та німецького міщанського стилю бідермаєр у мистецтві. . Якось ще у Дрогобичі він запанікував під час вечері у нафтових магнатів. Сказав, що його стривожив пейзаж Фалата [63] Юліан Фалат (1853–1929) — польський художник, один із найвидатніших акварелістів, представник реалізму та імпресіоністичного пейзажу, ректор Краківської академії мистецтв. , що висів за спиною. І це була причина його нездужання… Іншого разу це могла бути заводська труба або робітник на риштуванні.

З одного боку, він цікавився іншими, а з другого — йому набридали розмови про тендери на нафтопродукти, систему працевлаштування й технічні новинки. Телефона він боявся наче вогню, радіо сприймав з увагою, хоча й подумати не міг, що воно може бути використане як реклама власних літературних досягнень (тоді це починало практикуватися). Глузував над дріб'язковими проблемами життя. Вони цікавили його тільки тоді, коли їх можна було перевтілити в мистецтві. „Залізко електричне — дешеве і практичне…” — перекривляв він слогани сучасної преси. „Електричний чайник замість самовара, який з ужитку вийшов, як кожна річ стара…” Це не для Бруно. Його уява черпала з покладів минулого.

Від самої лише думки про розмову з незнайомцем він часом бліднув, а часом глибоко занурювався в себе — в якийсь сомнамбулічний стан, звідки світилися лише його очі або окремі слова. Як колись в іншого його мистецького й духовного приятеля — Вітольда Ґомбровича. Сидячи на канапі, він дивився на галасливих, веселих гостей і повторював собі під ніс: „що за оргія, що за оргія…”

Хтось не надто доброзичливий сказав про нього, що він намагався відійти від єврейської материзни. Намагався, публікуючи книжки. Іноді заглядав до інших, ніж дрогобицький, світів. Але він боявся нових місць, неосвоєних ним закутків світу. Без страху відвідував лише найближчі околиці: Трускавець і Борислав, Стрий та Львів. Закопане і Варшаву — вже з неприхованою неохотою. Найчастіше, коли просто мусив. А я намагалася витягти його за східний кордон, з нудної провінції переселити у кола „Зем’янської” [64] „Мала Зем’янська” („Mała Ziemiańska”) — відома варшавська кав’ярня міжвоєнного періоду, заснована 1919 року в неоренесансній кам’яниці по вул. Мазовецькій, 12, одне з найпопулярніших місць зустрічей тогочасних літераторів та художників, а також професорів Варшавського університету; до бувальців кав’ярні належали Ян Лехонь, Юліан Тувім, Казімєж Вєжинський, Антоній Слонімський, які мали тут свій столик. та „Адрії” [65] „Адрія” („Adria”) — розважальний заклад у Варшаві, відкритий 1931 року по вул. Монюшка, 10, респектабельне столичне місце у 30-х роках, тут зустрічалися представники найвищих сфер тогочасної еліти. , з глушини дрогобицьких сутінків перенести до „Qui pro Quo” [66] „Qui pro Quo” — літературно-театральне кабаре, у 1919–1931 роках діяло у Варшаві по вул. Сенаторській, 29, тексти для цього кабаре писав головно Юліан Тувім, а також Мар’ян Гемар. , до скамандритських пустощів [67] Тут може йтися про публічні виступи, спільну кабаретну діяльність та інші розваги, до яких удавалися поети Юліан Тувім, Казімєж Вєжинський, Ян Лехонь, Антоній Слонімський, Ярослав Івашкевич — так звана „велика п’ятірка”, творці поетичної групи „Скамандр” („Skamander”) у польській міжвоєнній літературі. , званих четвергів, журеків [68] Журек — традиційна польська зупа. та бон мотів [69] Bon mot (з французької: «добре слово”) — жарт, вдале формулювання, дотепно висловлена думка. … Я хотіла його цивілізувати. Так, я хотіла, щоб він полюбив „бувати” й „виблискувати”. Я хотіла припечатати його до столиці. Що в цьому поганого? Хіба він, хіба ми разом не заслужили на безтурботне й розкішне життя?