Аґата Тушинська - Наречена Шульца

У відповідь чергові поклони. І прохання про „доброзичливу прихильність до моїх творчих задумів”. І чергова відмова.

Кілька незначних успіхів не могли переважити найбільшої поразки. Роботи, яка б дозволяла йому безпечно переїхати до Варшави чи хоча б до Львова, він не знайшов. А виїхати навмання, маючи на собі родину, яка потребувала допомоги, він не міг ризикувати. Тут, у Дрогобичі, він мав принаймні ті свої триста злотих учительської платні. І ті свої краєвиди й атмосферу, без яких начебто не міг жити й творити. Я тепер заробляла менше, ніж двісті злотих, — набагато менше, ніж колись у школі. Мені самій було важко вижити, а що казати, якщо — нехай навіть тимчасово — довелося б жити удвох. Але ж це могло кожної хвилини змінитися… Як можна було не плекати такої надії?

Тим більше, що розлука посилювала тугу, збільшувала жагу почуттів. Принаймні тих, які можна передати словами. Ми жили, ніби у стихії, але у стихії недосяжного.

Він благав, щоб я не покидала його, що не уявляє собі життя без мене. Називав мене „сподвижником відкриттів”, „запорукою внутрішнього світу, існування якого він постулював”. Почувався Атласом, котрий тяжкою працею, в муках несе небо на своїх плечах. „Я б хотів хоч на мить перекласти цей тягар на чиїсь плечі, випростати потилицю і подивитися на те, що я тягнув”.

Так він говорив. А потім писав. Ми, мабуть, обмінялися більшою кількістю листів, ніж пестощів. Спершу я сприймала це як щось природне, зі щирою безпосередністю першої закоханості. Розмріяна працівниця ГСУ, я думала, що слова, які Бруно мені писав, будували фундамент якогось прекрасного замку, єднання на майбутнє, надовго. З його слів — на „велике завжди”. Я гаряче вірила в те, що читала.

Як і в те, що чула. Поїхала до нього, а згодом він знову відвідав мене у Варшаві. Він постійно був наче чарівник, а я — наче дівчинка, яка вперше стикнулася з подібною грою в чудеса. Наш світ знову був дивовижний. Навіть назви тих шльонських міст — Святохловиці чи Сем’яновиці [59] Świętochłowice, Siemianowice — повітові міста у південній частині Польщі, у Шльонському воєводстві. , де він вирішував питання про перепустку до нашого спільного майбутнього, здавалися мені якимись неземними.

Я слухала, як і колись, затамувавши подих. Про його зустрічі з Віткаци і „святим” Тадеушем, бо ж саме Штурм де Штрем вивчав наші шанси прописатися на Шльонську. І шукав якоїсь відповідної роботи для Бруно. Їм було весело, дотепник Віткаци любив розважатися… Й усіх дивувати. Якось вони разом зайшли до одного буфету-ресторану, де Віткаци замовив усім пиво і підганяв: „Але швидко, бо ми з Комінтерну”.

І всі інші життєві справи знову переставали бути важливими. Що треба підмести підлогу, купити картоплю на обід, випрати простирадла. Хай там. Якось воно само собою зробиться. І справді, якось воно непомітно робилося.

Вона дбала про себе. Мило „Palmolive” та крем „Nivea” — годиться на все. Плюс пудра „Татранський сніг”. Вона додавала білосніжності її обличчю, влітку часто надто засмаглому (вона любила сонце!), підкреслювала темно обрамлені очі та блискуче чорне волосся. Заколювала його низько в пучок або в мушлю. Розпускала волосся тільки для нього. Ніколи у товаристві. Він дивився на неї, наче зачарований. Згадував якусь героїню з реклами засобу для росту волосся, що „повертав голові урожайність”. Вона сміло могла конкурувати з тією апостолкою волохатості.

Вона не витрачала надто багато грошей, не мала їх понад міру, але регулярно поповнювала свій гардероб. Чимось особливим. Літні чи осінні шкіряні рукавички, білизна (бікіні — 2,25 злотих, бюстгальтери-метелики гарного фасону — 3,75 злотих). Шукала нагоди — часто використовувала годину дешевих цін у братів Яблковських [60] Популярний торговий дім братів Яблковських у Варшаві (Dom Towarowy Braci Jabłkowskich), побудований у 1913–1914 роках по вулиці Братській, 25. . Мріяла про вечірню шовкову сукню, але найдешевша коштувала аж шістдесят злотих. Третина її зарплатні. Дорого. Вже навіть вибрала одну, просту, з переливчастого жоржету. Поглядала на вітрину через кожних кілька днів. Уявляла себе на танцях або на прем’єрі „Кармен”. Кокетлива мрія. Вона знала, що не має чоловіка, який запросив би її на такий вечір. А їй хотілося хоч раз побувати… на якомусь розкішному карнавалі. (Записала: Сукні в кредит — Панська, 80-3. Християнська фірма.)

Їй, вважай, нічого не бракувало. Чоловіки постійно зупинялися й озиралися за нею на вулиці. Часом вона посміхалася їм у відповідь. У середмісті рекламували курси танґо й каріоки [61] Каріока — швидкий бразильський танець, новинка 1935 року в Польщі. . А що якби наважитися? У неї б вийшло. Постійно ж уранці робить гімнастику (6:33) під акомпанемент радіо. Цілих вісімнадцять хвилин. Багато ходить, швидким кроком, а коли є нагода — плаває. Рідше, щоправда, їздить додому. І вже не почуває себе такою молодою, як на початку варшавської пригоди.