Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Її останній запис під час війни — від 27 січня 1943 року. Понад два місяці після…

„Як це збагнути, як це пережити…”

Відклала всі листки. Могла б знову повернутися до початку, порівняти окремі дати зі своєю пам’яттю. Але навіщо? Те, що хотіла знати, вже знає. Справді?

„Ага”. Схилилася над каталожною карткою. Це цілком підходяще слово. От тільки не впевнена, як воно пишеться. Вона — учителька польської мови. У ці божевільні часи правила орфографії також змінювалися. Тож про всяк випадок на всю ширину каталожної картки Налковської написала одне „АГА!” й друге „АХА!” Поклала коробку й решту карток на саме дно шухляди.

І пішла зачинити вікно. Бо крики з вулиці зробилися нестерпними.

Інші листи, які тепер приходили, вже не були такими цінними й прекрасними, як колишні. Оті від Бруно. Банк, Управління соціального страхування, ще одна іноземна книжка, ще один каталог виставки Шульца. Збірки листів, збірки малюнків. Усе, чого він хотів. І чого хотіла вона. Колись. Тепер вже хотіла все менше.

Ні, радше ні, це неможливо. Ми ж уже це обговорювали, ви фотографували, я надіслала пакунок з якимсь із портретів, усе, що треба. Не дійшов? Ну, то, може, не надіслала. Коли? Зараз ні. Пізніше? Також, мабуть, ні. Взагалі — ні. Те, що маю, залишиться в родині.

Існувала. Стеління ліжка, прибирання, косметика. Щоразу довша підготовка до виходу з дому. Той постійно підозрілий кран. І замок. Раз. Два. Обережні кроки по сходах. Щоб занадто швидко не опинитися в лікарні. Не дати зрозуміти, що відбувається з тілом.

Знаєш, як тхнуть старі жінки? Ні, не йдеться про запах, це не запах, ну добре, гострий смак, важкий, задушлива тінь запаху. Того, який колись виганяв мене з твого дому в Дрогобичі. Тоді я не розуміла чому, тепер розумію. Є в ньому вся жалюгідність програшу. Поразки з часом. Не через відсутність води й парфумів, не через занедбаність. Можна митися, шкребтися… Можна до крові шурувати щораз дужче зів’ялу шкіру на раменах і стегнах, щораз більше немічні ноги… Вже не ті пружні, що долали перешкоди й відстані, не ті легкі, що викликали збудження, а колоди, які важко підняти, для яких будь-яке взуття робиться затісне.

І руки чимраз твердіші, чимраз вузлуватіші, обростають знаками щоденної боротьби — плямами, шрамами, слідами від собачих зубів, кутів печей і шаф. Навіть листків твого улюбленого паперу, що невідомо коли перерізають шкіру. Долоні, що застигли у ґротескній формі, якої ніяк не можна ні змінити, ні укласти. Не ходити ж їй постійно в рукавичках.

Навіть не знаю, чи пам’ятаю те сум’яття, яке я колись викликала. І що це було, коли з’являлась — пожадання чи хвилювання, чи випадкова напруга повітря? Ще зовсім недавно. І так давно. Сукня без рукавів, троянда з правого боку, намисто з перлин. Ледь нахилена голова. Й очі, що дивилися вгору з-під вій… Я, Юна.

Навіть поскаржитися нема кому. Хіба що тобі. Але ти, Бруно, знаю, лише вдаєш, що слухаєш. Десь там собі небесною паличкою накреслюєш початок історії про стару жінку, перетворену на дерево… Якій — як ти б це, може, написав — порив травневого вітру, задерикуватий, ледь стримуваний лише занадто лавандовими міазмами тутешніх бібліотечних книгозбірень, виплутав із волосся основу павутиння, і воно летить собі десь за обрій…

Бачу тебе, схиленого над черговим рядком. Як зазвичай. Як колись.

Завдяки Поетові я могла заново прочитати своє життя. Рідко трапляється така нагода… Це привілей чи тортури? Не знаю.

Я зазирнула під лиштву часу, який встиг не тільки вкритися шрамами, але й загинути. Війна його знищила. Я сама вже давно зреклася його імені. Прирекла його на страту. І раптом… Уривками розмов, фрагментами подій, пасмами спогадів і плямами твоїх, моїх, чиїхось записів він почав виходити на поверхню. Наче давні скам’янілості. Наближався до мене. Перекривав мені горло.

Чи й далі я сама є творцем своєї долі? Чи дозволю іншим змінювати її? І хто має право на це? Скільки голосів звідтіля можуть переродити мій власний голос? Кількість чи сила вирішують?

Воскресіння пам’яті — наче трюк ярмаркового ілюзіоніста. Накопичуються реквізити, що вилазять із капелюха. Кожен має свій голос, кожен щось пригадує, на щось посилається, перетягує на свій бік… Старі персонажі з’являються у світі, який тепер уже в іншому місці, який забув про них. Домагаються свого, перекрикують, відлунням помножують свою присутність. ІСНУЮТЬ.