Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Після цього візиту і цих товариських — для нього точно — тортур отримала листа від Бруно, який „огортав мене чаром, найніжнішою делікатністю, контемпляційним обожнюванням і щасливим спокоєм”.

Що це за стиль? Та йому, мабуть, подобався. Сам часто впадав у такі провалля, повні стилістичних викрутасів та „контемпляційних обожнювань”. Стиль стилем, але потім щось пішло не так. Вочевидь. Так тут дописав Фіцовський, який прецінь знає найкраще.

І цитує листа з того ж періоду до Зенона Васнєвського, перед яким Бруно сповідається про дивне пригнічення, в якому він тепер перебуває, про відсутність радості, депресію з невідомої йому причини. „Я, мабуть, нервово хворий. Зараз у мене має бути багато причин для задоволення, я міг би собі дозволити трішки радості, та замість цього переживаю незрозумілий страх”.

А це чому, мій дорогий Бруно? Чи хтось став на шляху пана письменника? Не надто делікатний і не схожий на тінь? З кулаками, як буханці, й фізією впевненого у собі телепня? Зі слов’янським іменем Боґуслав. Який тепер більше підходить зірці польської літератури?

19 травня 1934 року:

Бла, бла, бла, ага… „Я, звісно, не є змістом його існування тією мірою, як це може здаватися з його листів. Це навіть не можна було назвати коханням. Було це радше здійсненням культу, проповідуванням на мою честь”.

Що ж, мабуть, вистачить на сьогодні, інакше можу не пережити цього. Літня пані не надто стійка до таких сюрпризів. Але чому? „Чому? Бо слоїк джему! Сам же з’їв джем!” — як кричать під вікном якісь дітиська родом з пекла. Їй все-таки буде краще за письмовим столом. Та й про що стільки балачок! Дізналася про щось нове? Не вельми. Те й се знала, вважай, від самого Бруно — хто, як не він, розповідав їй про одну, єдину „дивну” ніч? А може, це Фіцовський — не Бруно? Однак ці дати викликали занепокоєння. Грав на двох інструментах нараз, одночасно обожнював їх обох! Принаймні в цьому був як нормальний мужик, що називається відтворювачем, — наш лукавий Бруно. Але де ж ця „одна, єдина”? Наче з пісеньки.

Є.

„…саме тепер, через рік, відколи це триває, і після є д и н о ї спільної ночі…”

Отже, Бруно таки мав свою мить. Хоч йому була потрібна не мить, а значно більший розгін. Тож чи оця, пані Зоф’я, пізнала його таємниці? І які? Ті найпотаємніші? Ні, радше ні, бо інакше не була б такою малослівною. Яка письменниця не скористалася б нагодою поділитися чимось подібним з рештою світу?

Довкола цього уривка речення самі лише туманні натяки. Про кінець, загрозу, жертви й докори. Що сталося? Те, про що думає Юна? Не склалося, бо він хотів чогось іншого? А вона? Їй тоді було вже п’ятдесят, була старшою від нього на вісім років, але навіть після війни — сама це пам’ятає — виглядала так, що не одна юна красуня могла б їй позаздрити…

Мабуть, якийсь лихий дідько підбурює її, стару бабу, думати про різні несусвітенні паскудства. Доки прогнала його геть, то побачила внизу сторінки коментар, дописаний рукою Фіцовського.

„Кучинський вимагав від Налковської порвати стосунки з Б. Більше року Шульц не з’являється у її «Щоденниках»”.

Увесь цей час її не покидала думка про дар Бруно, про його Книгу. Та врешті покинула.

У записі від 20 липня 1935 року Налковська занотувала щось дивне:

„Я ж уже пробачила…”

Хвилинку. Пробачила? Адже не собі й не Бруно. Пробачила цьому своєму Боґуславові, який палив книжки! Заради якого перестала навіть бачитися з Бруно…

Наступна згадка про нього з’явилася лише через півроку.

„Учора, з дозволу Боґуслава, з коротким візитом прийшов Шульц. Він — малий, тихий і делікатний, має одружуватися”.

Ага. Але з ким? Цього вже „малий, тихий і делікатний” Шульц не сказав? Звісно, ні. А навіть якщо сказав, то її це не хвилювало. Принаймні не настільки, аби щось записати. Має сама це дописати? І може це зробити на листі. Махнула пером упоперек: „Зі своєю коханою музою — Юзефою Шелінською, Юною”. Виглядає не найкраще, але байдуже — все одно ніхто не побачить. А якщо й побачить, то нехай собі думає, що я здитиніла. Або що на мене найшли пустощі гімназистки.

Знову рука Фіцовського:

„Відтак чергові візити: 24 січня того ж року, 7 лютого з Ґомбровичем, 16 липня також з Ґомбровичем. Наступні три роки вони не бачаться. Потім ще у 1939 році бачили його, як вітав Налковську на двірці в Трускавці з величезним букетом троянд”. Їхній таємний квітковий шифр.

Привіз їй тоді ще торт, який спекла його сестра. Вистачало ще цукру й надії. Ще прогулювалися парковими алеями, попиваючи лікувальну нафтусю, цілющу від усіх недуг.