Аґата Тушинська - Наречена Шульца

Відтак висуває щось таке:

„Зрештою, я не знала її і не хотіла вразити цю вочевидь дуже пригнічену людину. Не могла ж їй сказати, що Шульц лише говорив, наполовину вірячи в це, про бажання «стати нормальним». Коли вже досягнув бажаного визнання і якоїсь слави, то сама тільки думка про радикальну зміну в його житті здавалася йому нестерпною перешкодою”.

Ось чергова знавчиня чоловічої психології, може — брунологїї? Тож усе це було видно неозброєним оком першому-ліпшому перехожому? Тоді навіщо носитися з тією листівкою з минулого? Та ще й так кепсько стилізованою!

А може, це мій святий обов’язок? Няньки і Попелюшки Пам’яті в одній особі? Мій — забутої і похованої за власним бажанням — Музи на Пенсії?

Тож до роботи:

— МУЗА НА ПЕНСІЇ. Стара наречена, зморщена, з паличкою. Муза в ортопедичному черевику. Чергова витівка долі. Насмішка наді мною чи над ним? Я вже навіть утекти не можу.

На пенсії можуть бути дружини, немічні няньки, пралі, доглядальниці. Музам мусить бути призначена краща доля, витонченіші насолоди, барвистіше пір’я. Музи ніколи не старіють. Їхні очі не перестають світитися. Їхні сукні та підв’язки не виходять з моди. Вони не доживають до менопаузи та целюліту. Просто собі йдуть, або ж їх заміняють молодші. Але їхнє місце все одно у пантеоні — не в соціальній опіці!

Юна — неперевершена служителька пам’яті — пише до Біографа, як важко їй жити після відродження „давно посірілих тіней спогадів” і пробудження того, що тепер виглядає наче туман, і невідомо, які ще дороги чекають на неї…

У її помешканні панував лад. Бездоганний порядок. Тільки найнеобхідніше. Лінія книжок перетиналася лише з лінією малюнків. Усе дисципліноване. Як і вона сама.

З часом рідше виходила. Й усе частіше лежала на канапі, яка займала велику кімнату. Навіть удень їй траплялося відпочивати, тоді накривала її коцом. На ньому відбивалися яскраві сонячні плями. Іноді їй здавалося, що це відлуння його дрогобицької уяви, іншим разом бачила в них сліди пейзажів з дитинства.

Всього лише дві справи залишилося з’ясувати. Перша була простіша. Довго не наважувалася поставити це запитання. Але врешті поставила його. Часи такі похмурі й важкі, що, може, хтось і відповість. І відповів. Навіть не зовсім було зрозуміло хто. Якісь установи, мабуть, моторошні не лише з назви. Головна комісія дослідження гітлерівських злочинів [227] Główna Komisja Badania Zbrodni Hitlerowskich — державна установа при Міністерстві юстиції Польщі, діяла в 1949–1984 роках, збирала й досліджувала матеріали про німецькі злочини, здійснені на території Польщі в 1939–1945 роках, 1998 року завдання комісії продовжив Інститут національної пам’яті, розширивши їх дослідженнями комуністичного терору. . Усе правильно, це ж був гітлерівський злочин. Простіше — німецький. Багато паперів з печатками. Якісь сірі відбитки, листи з та до прокуратури. А наприкінці — доволі лаконічна інформація:

„Фелікс Ландау, яким громадянка цікавиться, після війни переховувався у Штутґарті. Працював архітектором інтер’єрів під іменем Рудольф Яшке. У 1965 році заснував власну фірму. Лише через два роки, коли хотів утретє одружитися, стало відомо, що він не той, за кого себе видає. Його арештували за фальшування особистих даних. А ким він є насправді і що робив під час війни, відкрилось у його власному щоденнику, який поліція знайшла під час обшуку. Довічне ув’язнення отримав у 1962 році, мав тоді 52 роки.

Щодо другого ґестапівця — доля обершарфюрера Ґюнтера невідома”.

Хтось вручну дописав до цього останнього речення: „Здається, його гидку пику бачили поблизу Бруклінського моста, в США!..”

Ще два листки — сірі, як усе під час воєнного стану, відколи влада конфіскувала в опозиції різографи та копіювальні машини Xerox. Вочевидь, у себе також конфіскували. Залишили тільки ледь живий непотріб. Два листки. „Кандидати на смерть. 12.VII.1941”. Здогадалася — це, мабуть, щоденник цього покидька, того вдаваного Брунового добродія. Не хотіла читати, але погляд сам побіг униз сторінки.

„Жінки підійшли до рову страшенно налякані, відвернулись, а шестеро нас уже чекали, щоб їх розстріляти…”

Боже мій, та що це таке? Та то ж звірі, а не люди! Не читатиме цього, більше ні слова. Але читає, наче загіпнотизована:

„Лунають постріли, і мізки розлітаються у повітрі. Два постріли в голову: це забагато, фактично розривають череп. Майже всі падають мовчки, лише з двома клопіт — ще довго виють і стогнуть”.